Символіка Висоцька  Історія бібліотеки  Природа  Висоцьк - із глибин віків до сьогодення  Установи Висоцька  Духовність. Освіта. Культура  Тисячолітній висоцьк  Особистості краю 
Пункт доступу громадян до офіційної інформації


Висоцьк у роки ВВ війни  Повоєнна відбудова 

Висоцьк - із глибини віків до сьогодення
у роки ВВ війни

ВІЙНА. ЕВАКУАЦІЯ

Спогади Івана Микитовича Малька про евакуацію колгоспу імені Леніна

«Шановна шов. Ганул.

Надсилаю написане мною оповідання про евакуацію колгоспу імені Леніна Висоцького (Дубровицького) району із запізненням.

Прошу залишити його без змін. Бажано не скорочувати, тому що в ньому лише найголовніше. Треба показати моральну стійкість, безмірну силу волі зачинателів колгоспного руху на Ровенщині і Західній Україні. Дійсно їм притаманні ці риси.

Редакція може художньо дооформити оповідання і додати щось від себе.

З повагою Малька Іван Микитович».

Присвячується активу колгоспу імені Леніна, який був одним із перших учасників колгоспного руху і майже єдиним, що переганяв худобу із Західної України вглиб нашої країни, та здійснив цей непомітний, але героїчний подвиг.

Початок евакуації - 3 липня 1941 року, 14.00 годин. Актив колгоспу ім. Леніна, що евакуював худобу вглиб країни: Сімейні:

  1. Демченко Іван Кузьмич - голова колгоспу.
  2. Малько Лука Степанович - заст. голови колгоспу.
  3. Малько Анастасія Степанівна - ланкова городньої ланки, його дружина.
  4. Лец Микола Францович - бухгалтер колгоспу.
  5. Малько Євгенія Терентіївна - доярка, його дружина.
  6. Малько Микита Степанович - зав. тваринницької ферми.
  7. Нагорний Тимофій Порфирович - бригадир першої польової бригади.
  8. Сидорчук Олімпій Григорович - скотар.
  9. Сидорчук Юстина Тихонівна - доярка, його дружина, депутат обласної ради.
  10. Кац Пейсьо Мовшевич - колгоспник.
  11. Дворецький Сильвестр Пилипович - голова Висоцької сільської ради.
    12. Щур Ганна Микитівна - свинарка.
Одинокі:
  1. Козубовська Надія Семенівна - колгоспниця.
  2. Лец Галина Францівна - колгоспниця.
Приєдналися:
  1. Подорецький Максим Пилипович - голова колгоспу ім. Хрущова.
  2. Макоїд Христина Луківна.
  3. Грицовець Семен Гнатович.
  4. Тауман Сара Халлівна.
  5. Першитейн Григорій Якович.
  6. Першитейн Михайло Якович.
  7. Черкас Іван Денисович.
  8. Черкас Надія Денисівна.
  9. Макаревич Микола Григорович.
  10. Маєвський Григорій Андрійович.
  11. Боровик Ніна Якимівна.
    Всього: 53 чол.

Війна увірвалася в розмірене і спокійне життя нашого колгоспу, як і в життя всього радянського народу, несподівано і віроломно. Чуються вибухи, вночі було видно заграви пожеж.

За першою мобілізацією з колгоспу пішли в Червону Армію бригадир другої польової бригади Щур Тимофій Онуфрійович, Макаревич Федір Григорович, Щур Микола Леонтійович, мій брат Малько Кирило Микитович та інші, їм на зміну прийшли старші чоловіки й жінки. Малько Кузьма Семенович став бригадиром, дружина Щура Миколи Леонтійовича і моя старша сестра Ганна з дочкою Марією залишилися на фермі.

Вже час збору врожаю, трав. Мати ночами не спала, все думала про те, що з Кирилом та іншими чоловіками, що на фронті. Вона часто запитувала і розмірковувала, яким буде наше майбутнє, що нас чекає.

Під кулеметним вогнем, яким фашистські літаки поливали рідну землю, пішки йшла додому моя сестра Олена з м.Сарни, де навчалася в зоошколі. Якось під час війни над нашим будинком пролітали німецькі бомбардувальники. Від страшного гулу двигунів усі двері повідчинялися. За годину почулися потужні вибухи і було видно червоне полум'я пожежі. Пізніше ми дізналися, що бомбардували Пінськ.

Війна тривала вже дванадцятий день. Три дні тому народився хлопчик у сестри Ганни, назвали його Іваном. Мій брат, Самуїл Микитович, заст. голови райвиконкому, проводив у колгоспі збори, він інформував про становище на фронтах, пояснював, що таке фашизм, і попередив актив колгоспу про підготовку до евакуації колгоспного майна і худоби.

Військові частини займали оборону за Старою Случчю, а жителі навколишніх сіл, в тому числі і Висоцька, лаштували дорогу для їх просування.

Прокидаючись раненько, ми вмикали радіоприймач «Ехо», який працював на сухих батареях. Після новин повідомили, що буде говорити тов. Сталін. Уся наша сім'я зібралася біля приймача. Сталін звернувся до радянського народу і Червоної Армії з промовою, в якій докладно проаналізував події останніх днів, визначив завдання армії й народу на захист соціалістичної Вітчизни. Й.В.Сталін поставив завдання: евакуація заводів, колгоспного і радгоспного майна, худоби. Нічого не залишати ворогу, робити все для перемоги над ним. Тов. Сталін сказав: «Наше дело правое, враг будет разбит, победа будет за нами».

Батько зібрався і пішов на ферму. Сповістили з райвиконкому, щоб розпочинали евакуацію району, в тому числі і колгоспу. Мені особисто повідомили, щоб я якнайшвидше сказав керівництву колгоспу, що потрібно збиратися в дорогу. Я сів у спортивний човен «Каян» і з великими зусиллями по мілині дістався до колгоспної контори. Там уже все було відомо.

Коли я повернувся додому, біля будинку стояли два вози, запряжені кіньми. Мені дали доручення забрати з Висоцька тещу мого брата Самуїла Микитовича.

У містечку відчувалася порожнеча, всі установи були евакуйовані.

Я захопив все необхідне на свій віз. Повертаючись назад, побачив людей, які ремонтували дорогу до станції Удрицьк. Вони поверталися з роботи і дуже поспішали до рідних домівок. Всі колгоспники допомагали гнати налякану худобу, свиней.

Корів і телят переправили на інший берег річки Горинь поромом без особливих труднощів. А от дати лад свиням було важко. Деякі тварини стрибали з порома у воду і пливли на інший бік. Після переправи виявилося, що немає Сергія - сина моєї старшої сестри. Знайшли його біля величенької калюжі, в якій лежала свиня. Він намагався витягнути її звідти.

Дев'ять родин та інші несімейні, розташовані на дванадцяти возах, вирушили назустріч невідомому - на схід.
В'їжджаючи в Хилін, ми побачили недалеко від старої річки Случ солдатів, які займали оборону. Окопи копали у повний зріст, все було підготовлено до бою. Поставили станкові і ручні кулемети.

Коли переправа через річку закінчилася, частина свиней і телят зайшла в жито, а деякі розбрелися по лісі. Довелося всім гуртом збирати їх, та зібрати всіх було неможливо. Тварини лежали в затінку і з місця ні на крок. Вирішили здати всіх свиней у кількості 90 голів, телят - 20 голів, овець - 60 голів військовій частині, яка розташувалася на хуторі Хилін і в селі Біла.

Першу ніч провели на хуторі Козаки. Всі були втомлені і фізично, і морально, ніхто не хотів їсти. Голова колгоспу Демченко Іван Кузьмич, його заступник Малько Лука Степанович та інші довго обмірковували маршрут, за яким вирушимо далі.

Наступного дня ми під'їхали до села Озери і побачили німецькі літаки. Ми розтягнулися з возами і худобою на велику відстань. У селі на нас почали падати бомби. На щастя, вони не завдали нам збитків. Одна бомба вцілила прямісінько в будинок, що стояв неподалік. За селом літаки зменшили висоту і почали обстрілювати нас з кулеметів. Ми всі кинулися в ліс, відганяючи худобу далі від дороги. Вози сховали під дерева, вкрили їх гіллям. Після нальоту виявилося, що вбито і поранено дві корови, людських жертв немає. Невелика частина колгоспників запанікувала і пішла від нас.

Вирішили рухатися далі лише вранці, увечері і вночі, щоб колону не помічали німецькі пілоти. І найголовніше, щоб не втрачати людей. Наступного дня увечері ми були під Єльно. Нам перешкоджало невелике болото, суцільна трясовина. Як розповідали місцеві жителі, напередодні тут просувалася військова частина. Німецькі літаки обстріляли і розбомбили її. У результаті бомбардування був зруйнований міст. Ми вирішили переправлятися на інший бік, незважаючи ні на що. Іншого вибору не було. Справа від мосту знайшли місце, де можна було пройти. З неймовірними труднощами переправили всю рогату худобу. Інша справа - вози. Довелося спрягати по дві-три пари коней і перетягувати на іншу сторону.

У селі Єльно голова колгоспу Демченко Іван Кузьмич, заст. голови колгоспу Малько Лука Степанович і бригадир польової бригади Нагорний Тимофій Трохимович домовилися з місцевими мешканцями про те, що вони проведуть нас убік села Біловежи. Ми не знали туди дороги. За це давали їм пару телиць.

Настала тривожна ніч. Наготували мисливські рушниці Демченко Іван Кузьмич, Малько Лука Степанович, Лец Микола, Нагорний Григорій, Грицовець Семен, Подорецький Максим, мій батько. На возах залишилися тільки старі жінки з малими дітьми. До мого воза були прив'язані коні з возом, на якому сиділа мати. Такою суцільною колоною рухалися за худобою всі дванадцять возів. Інші чоловіки і жінки оточили тварин і йшли вглиб лісу з «провідниками». Лука Степанович помітив щось підозріле. Вся колона кружляє на одному місці і не по дорозі, а по непролазних хащах. Люди і худоба зупинилися, зупинилися і вози.

Мій батько пішов далі і побачив на галявині вогнище. Біля вогнища стояли люди, дехто з них був озброєний мисливськими рушницями, інші - дубинками. Батько запитав: «Хто ви?».
-   А ти хто?

Батько наставив на них свою рушницю і покликав на допомогу наших людей. Увесь озброєний загін оточив їх. Виявилося, що провідники були у змові з ними. Вони хотіли завести нас у лісові хащі і за сигналом відібрати худобу, яка їм сподобається, в основному корів. З великими труднощами ми вийшли з лісу. Вранці, коли підрахували худобу, побачили, що не вистачає двох корів і двох телиць. Так, із невеликими втратами ми пішли від бандитів-грабіжників. Шкодували тільки про те, що не покарали їх.

Неподалік Блажева насувалася дощова хмара. Незважаючи на гуркіт грому, збоку Рокитно було чути шум, вибухи і виднілася заграва пожежі. Нас навкруги оточував ліс. Рухалися без зупинки лісовою дорогою. Здавалося, що нам нічого не загрожує. Ми були далеко від населених пунктів і центральних доріг. Зупинилися, щоб пообідати. Ще не всі розпрягли коней. Моя сестра Олена і Нагорна Надя відійшли недалеко, щоб зібрати ягід, але раптом злякані повернулися до нас. Всі побачили людей, які швидко бігли. Хтось із наших вигукнув: «Зупиніться, треба поговорити з вами !» Більшість із наших добре розгледіла німецьких солдат, які стрімко йшли в ліс. Ми одночасно кинулися до возів і худоби. Підганяючи коней і худобу, не озираючись, втікали звідти якнайдалі.

Заспокоїлися лише через десять-дванадцять кілометрів. Зрозуміли, яка небезпека чекала на нас, якби ми потрапили в оточення німців. Мабуть, у них було важливіше завдання в тилу ворога - диверсія.

Далі рухалися старою вузькоколійкою. Рейки були зняті вже давно. Залишилися напівгнилі шпали. Дорога була нелегкою. Тих, хто сидів на возах, безупинно підкидало, трусило. Діти плакали. Внаслідок такого пересування старша сестра Ганна захворіла.

Біля села Бєловежа змішані ліси поступилися березовим. Недалеко колишній державний кордон із Польщею. Зупинилися. Хтось ще раніше говорив, що тут є прикордонники і перевірятимуть документи. Дорослі пішли до маленької водойми помитися, почистити взуття й одяг. Яким же було їхнє розчарування, коли на заставі нікого не виявилося. Будиночки були порожні, вікна і двері - відчинені. Всі відчували таку ж порожнечу і в душі.

Під Олевськом відстав від нас батько з матір'ю і старша си.тра Ганна з дітьми, що їхали на двох возах. Це сталося вночі. Ми були дуже засмучені. А як шукати? Від'їжджали все далі і далі. Нескінченний потік людей, коней і возів на всіх дорогах. Серед цього натовпу важко було про щось дізнатися. Все ж Демченко Іван Кузьмич і мій дядько Лука Степанович кожного разу за найменшої можливості шукали їх. Люди дуже втомилися без нормального відпочинку, бо і вночі гнали худобу, і вдень були на ногах. Сон боров їх на ходу. Я їхав на возі і часто засинав, тримаючи віжки у руках. Тоді сестра Олена, яка сиділа збоку, штовхала мене і будила. Вдень мені і молодшим теж не було можливості відпочити, бо треба було пасти худобу.

Біля Білокорович, коли ледь стемніло, недалеко від нас проїхали машини з німецькими солдатами, вони співали. Добре, що вже темніло. Вони нас не помітили. Ми швидше повернули в ліс і зупинилися. Коли гітлерівці проїхали, ми без шуму рушили далі.

Під Коростенем військовий патруль попередив нас про небезпеку і порадив, яким шляхом просуватися. Більшість доріг позакривали. Було видно велику оборонну систему з дзотами, бліндажами і протитанковими спорудами. Коли почався наліт німецької авіації, ми минали Коростень. Лунали постріли зеніток, строчили кулемети. Чути було вибухи бомб, скрізь палав вогонь. Ми побачили падаючий літак, охоплений полум'ям.

У молодій діброві, недалеко від залізничної станції Лугіни, розташовувався військовий об'єкт. В основному це були військові склади. Тут неподалік ми зупинилися на денний відпочинок. Ще не розпрягли коней і не взялися за виконання табірних обов'язків, як мені, Нагорному Миколі і Юрію сказали завернути худобу, що відійшла від стоянки.
Зовсім низенько, ніби торкаючись верхів'я дерев, з'явилися два німецькі штурмовики. Напевне, німецькі пілоти помітили нас і відкрили вогонь. Всі ми впали у невелику низовинку під сосновим деревом. Я з цікавості підняв голову. Кулі просвистіли наді мною і уп'ялися в дерево. Я притулився до землі. Літаки віддалялися. Я, Микола і Юрій злякано піднялися і побігли до худоби. Нам назустріч поспішали наші люди, щоб дізнатися, чи ми живі. Не було часу роздумувати про те, що сталося. Весь «табір» простояв цілісінький день у селі. Деякі жителі зустріли нас вороже, докоряючи тим, що ми заїхали у село, залишили свої домівки. Вони говорили, що німці нічого поганого їм не зроблять, а знищуватимуть лише партійних і євреїв.

Нас була маленька жменька серед цього людського потоку, що вирував на вулицях села, в садках і городах. Найбільше було військових частин із технікою, а також евакуйовані. Село розташовувалося на підвищенні, і ми бачили, як по черзі через кожні 15-20 хвилин німецькі літаки насувалися на військовий об'єкт. Так продовжувалося протягом дня, увечері ми поїхали далі.

Навіть вранці неможливо рухатися по дорозі. Часто з'являвся ворожий літак, що мчав низько і одразу стріляв. Ми постійно були готові до цього. Як завжди, попереду йшов Борька, за ним усе стадо, яке підганяли люди, потім їхали вози. Всі тварини, почувши гул літаків і стрілянину, розбігалися хто куди. Коні, хоч і загнуздані, незважаючи на перешкоди, канали, ями, кидалися в різні сторони. Люди всі бігли в укриття, падали на землю, чекаючи, коли відлетить ворожий «чорний птах». Потім усі разом збирали худобу, виїжджали на дорогу і рухалися далі.

Біля села Скурати, через два тижні, ми зустріли мого батька, матір і старшу сестру Ганну з дітьми. За цей час, що ми не бачилися, вони дуже схудли, бо харчувалися абияк. Виявилося, що моїх рідних у селі розшукував Демченко Іван Кузьмич, він на базарі і зустрів мого батька. І я, і сестра Олена, і весь наш «табір» дуже зраділи. Головне, що ми всі разом.

Батько розказував, що вночі він із Ганною їхали останніми. Почув голос Анастасії Іванівни: «Максим, жени корів швидше!». Далі заговорив онук Кіндрат: «Діду, діду! Щось сталося з нашим возом. Ми не можемо далі їхати». Батько зупинився і помітив велику гілку, що застрягла у колесі. Пройшло чимало часу, поки потемки висмикнув її. Рушили. Але не могли нічого почути серед шуму. Почав кликати своїх, але ніхто не відзивався. Довелося прямувати далі без жодних орієнтацій. Уранці нікого не знайшли. Що поробиш? Відстали від своїх. Отак їхали всі дні. Якось батько хотів набрати трохи сіна зі скирти для коней. Вийшли із села двоє. Почали кричати: «Куди ти їдеш, боїшся німців! Вони нам несуть свободу, а радянська влада нас пригнічувала. Сталін відібрав у нас землю, багатьох вислав до Сибіру!» Лунали ще якісь образи на адресу товариша Сталіна. Погрожували батькові. Потім один із них підійшов до молодого коня і почав розпрягати. Батько гукнув онуку Кіндрату: «Вдар-но батогом коняку!». Кінь став дибки і підім'яв під себе «здоровила». Інший замахнувся на беззахисних дітей. Батько моментально вистрілив у нього. Той впав на землю. Швидше підганяючи коней, галопом поїхали далі.

Погрожували поквитатися із батьком. А він один, та ще й з малими дітьми, нічого не міг вдіяти. Сподіватися на допомогу сторонніх теж не можна було. Довелося їхати вперед.

По дорозі бачили трактори, людей із кошиками і вози. Запам'яталася піша колона підлітків з якогось ремісничого училища. Вони були такі втомлені переходом, що пересувалися з великими труднощами. Деякі були босі, з опухлими ногами. Ще зустрічали людей, які гнали колгоспну, радгоспну худобу. Зрідка - військових. Ми рухалися здебільшого недалеко від фронту, від рідної домівки аж до р. Дніпро. Неподалік переправи рано-вранці високо в небі побачили ледь помітні німецькі літаки. Трохи згодом помітили парашути, схожі на кружечки, які повільно спускалися вниз. Наші солдати швидко розбіглися по великому полю недалеко від лісу, і були готові зустріти неприятеля. Нас одразу попередили, щоб ми швидше покинули це місце. Через деякий час за нами почулися кулеметні постріли. Так, німці висадили десант, щоб захопити переправу через Дніпро. Але гітлерівцям це не вдалося, вони не чекали, що її охороняють радянські війська.

Біля переправи через Дніпро неподалік села Страхолісся тягнувся земляний насип - гребля, а далі було видно міст. Напередодні був сильний наліт німецької авіації. Скрізь лежали трупи тварин, понівечені трактори й автомобілі. Скрізь кров. Ми зайняли чергу і за наказом військово-пропускного пункту повинні були гнати худобу. Тільки виїхали на греблю, як з'явилися два німецьких літаки, що мчалися за нашим винищувачем. Наш літак, щоб «відірватися» від них, швидко знизився і пролетів над самим мостом, змінив напрямок руху і сховався за лісом.

Німецькі літаки, загубивши з поля зору противника, повернулися. Наша худоба, налякана гулом двигунів, пробігла всю греблю і напівзруйнований міст, зупинилася за кілометр від переправи. Переїхавши Дніпро, ми почувалися морально набагато краще. Фронт позаду, але ми не знали, де саме.

У нас було два радіоприймачі, які працювали на батареях. Мені доручили встановити один із них, щоб можна було послухати новини. Коли ми зупинилися на відпочинок, я ввімкнув радіоприймач «Ехо». Почули голос диктора. Весь наш колектив від малого до старого зібрався навколо радіо. До нас прибігли солдати, офіцери, інші сторонні люди. Всі дуже уважно слухали Радінформбюро та інші новини. Потім разом із військовими довго обговорювали їх. Повідомлення були невтішні. Німецькі війська поряд, і нам потрібно було терміново рухатися на схід.

Переїхавши Десну, ми зупинилися за містом Остер, на лузі, щоб відпочити, попрати одяг, спекти хліба і запастися продуктами. Там ми застали висоцьку, дубровицьку і сарненську міліцію, яка чекала наступних вказівок із Києва. Відпочивати нам заважали німецькі літаки, які часто з'являлися в небі. Завжди треба було бути напоготові. Ми стали свідками поєдинку наших і фашистських пілотів, що зустрілися у повітряному бою. Стискаючи кулаки, кричали : «Бий фашистську наволоч!». Але були втрати і з нашого боку, і з ворожого. Через два дні довелося їхати далі.

Доїти корів, готувати їжу могли тільки пізно вранці, коли зупинялися у лісі або під лісом на денний перепочинок. Доярок-жінок не вистачало, до цієї роботи взялися чоловіки, підлітки і всі, хто міг доїти. У нас було обмаль бідонів, і молоко не мали куди діти. Коли ми розташовувалися поблизу населеного пункту, то частину молока віддавали жителям або й стороннім людям, а коли зупинялися поблизу військової частини, то віддавали молоко бійцям. Були випадки, коли його просто виливали на землю.

Радіо повідомило, що німецькі війська захопили південь України, більшу частину Білорусії, зайняли Прибалтику. Скрізь палають пожежі, руйнуються житлові будинки, фабрики, заводи, гинуть люди...

На дорогах - людський потік, що рухався на схід і зі сходу на захід. Цей рух був схожий на мурашник. Евакуація колгоспного і радгоспного майна, техніки і тварин проходила в основному організовано. Але були випадки, коли це відбувалося стихійно. Вивозили техніку, гнали худобу, призначені колгоспним і радгоспним керівництвом, люди без партійного, радянського активу. Часто в цих людей не вистачало свідомості, щоб чесно евакуювати техніку і тварин вглиб нашої країни, і вони залишали її по дорозі. Нам нерідко зустрічалися кинуті напризволяще трактори, сільгосптехніка, різні тварини : вівці, молоді коні, молодняк ВРХ. У нашому колективі було достатньо людей, щоб гнати худобу. Йдучи своїм маршрутом, ми збирали цих тварин. Таким чином, у нас утворилося стадо овець у кількості 220 голів і коней в кількості 60 голів. Нічого не залишати ворогу! Це було для нас законом.

Під час переїзду на схід від ріки Дніпро до Мало-Дівиць Чернігівської області ми тричі зустрічалися з однією військовою частиною. Вперше, коли слухали повідомлення по радіоприймачу. Частина недалеко від нас займала оборону на Дніпрі, і дехто з бійців і командирів приєдналися до нас, щоб почути новини. Тоді ми пригощали їх молоком. Другого разу ми подолали значну відстань і побачили цих військових в окопах, мабуть, вони відступали іншим шляхом. Ми зупинилися, приготували обід по-домашньому і запросили командирів і декого з бійців. Потім десь взялася гармошка, заспівали солдати і наші дівчата. Спочатку співали «Полюшко-поле», «Спят курганьї темньїе». Коли почали «Розпрягайте, хлопці, коні», раптом хтось прокричав: «Воздух!». І пісня обірвалася. Військові повернулися в окопи, а ми сховалися в лісі. Втретє ми зустрілися неподалік міста Козельця в обідній час. Бачили, як розгорнутим строєм рухається військова частина бронемашинами та іншою технікою. Бійці і командири були в пилюці, втомлені, деякі забинтовані. Вони попередили, що німці йдуть за нами. Ми поділилися обідом, дали їм напитися молока, але треба було прощатися і гнати худобу далі. Більше ми не зустрічалися.

Наша колона «відірвалася» від фронту. Масовий рух однією дорогою сприяв розповсюдженню різних хвороб. Особливо хворіла рогата худоба - на ящур. Ми не могли йти із хворими тваринами і мусили зупинитися в Чернігівській області Мало-Дівицькому районі в селі Піддубівка. Це був час жнив у колгоспі. Наш колектив, як міг, допомагав збирати врожай. Частина наших людей, здебільшого молодь, була мобілізована на земляні оборонні роботи поблизу м.Бахмач, Інші ремонтували транспорт, займалися продовольчими питаннями. Так, голова сільської ради лагодив вози. Мій батько був біля худоби, як колишній завфермою. Жінки доїли корів. Голова колгоспу Демченко Іван Кузьмич поїхав на Полтавщину за дружиною і сином. Я, Сидорчук Іван, Нагорний Микола, Юрій пасли худобу за селом. Там стояла військова частина з прожекторами, а трохи далі -зенітки. Так що ми не сумували.

Майже все молоко здавали державі, трохи залишали собі. Невдовзі зенітки і прожектори передислокувалися на схід. Фронт наближався. Ми зрозуміли, що нам чекати нічого. На той час більшість корів і молодняка видужала. І через два тижні нашого перебування в Піддубівці ми поїхали далі.

Після відпочинку зі свіжими силами ми рухалися тільки вдень. Фронт був за нами, і німецькі літаки менше дошкуляли. Зрідка з'являлися бомбардувальники, штурмовики, поведінку яких ми вже давно знали і були напоготові.

Але нас насторожувало інше. На Полтавщині, Сумщині на нічних стоянках худоби (фермівських дворах, пасовищах, лугах) лежали цілі стада мертвої отруєної худоби. Ми завжди пасли своїх тварин там, де мало хто випасав. Це нас і врятувало. З перших днів евакуації ми були дуже уважні до всього. Втрат у нас не було. Траплялися поодинокі випадки здуття корів, але через те, що вони паслися на посівах багаторічних трав конюшини. На прохання колгоспників із Київської області і за нашою згодою нам передали корів і нетелів у кількості 120 голів. Ще ми отримали 4 вози, 6 мішків борошна і крупи, а також інших продуктів харчування. Так ми стали багатші, збільшилася наша ферма і поповнилися запаси продовольства.

Трагічний випадок стався в кінці серпня поблизу с.Петрівка Романська на Полтавщині. Вночі ми почули плач моєї старшої сестри Ганни. Помер її син Іван. За два дні до смерті у дитини на шкірі з'явився червоний висип і хрипота в грудях. Весь «табір» прокинувся. Вранці чоловіки викопали яму в лісі. З великими труднощами знайшли неподалік дві старі дошки і зробили примітивну труну. Померлу дитину ховали всі наші, матері плакали. Постояли над могилкою, багато чого передумалося. Ми не знали, що може статися завтра з нами. І знову вирушили в дорогу.

Зробили зупинку в степу поблизу селища Молодецьке Сумської області. Був початок вересня, негода. Звечора і всю ніч лив дощ. Ніч була темна. Люди сховалися під возами, вкривалися, хто чим міг. Серед ночі до жінок прибіг Нагор-ний Тимофій Порфирович, розбудив їх і сказав, що його дружина народила дитину.

Нагорна Параска лежала під возом, на неї лив дощ, була вся мокра. У темряві ледь знайшли дитину. Хтось відірвав шматок тканини і навпомацки висмикнув декілька ниток, щоб перев'язати пуповину. Загорнули немовля у напівсухий одяг і поклали в сухіше місце. Зранку, коли посвітлішало, дізналися, що народився хлопчик.

Радіо не передавало нічого втішного, наші війська з боями відступали. Нам важче було гнати худобу. На початку вересня почалися дощі, і було дуже тяжко їхати по мокрому глино-чорнозему. До того ж ми легко вдягнені, взуття вже зносилося.

Потім погода змінилася на теплу, майже без дощів. Тоді з нами сталася цікава пригода. Десь у середині вересня ми зупинилися поблизу с.Борисівка Бєлгородської області. День був сонячний, теплий, і ми вирішили перепочити. Наш «табір» розташувався неподалік колгоспного молотильного току. Обмолочене зерно лежало купами на землі. Трохи далі стояли скирти соломи. Біля наших возів горіли вогнища, ми грілися. Там, де раніше росла пшениця в полі, паслася наша худоба. Дехто з дорослих пішов у село.

Вдень приїхав на авто якийсь незнайомець. Походив навколо, придивився до нашого «табору», розпитав, хто ми такі і куди прямуємо, і від'їхав. Через деякий час до нас приїхали вже двоє - голова колгоспу і бригадир. Потім все з'ясувалося. Коли ми тільки приїхали, увечері, сторож повідомив голову колгоспу, що прибули якісь невідомі, чорномазі. Пустили худобу до скирт. Самовільно беруть у мішки зерно, руйнують навіс для зерна і роблять шкоду. Почувши це, голова негайно подзвонив у райком партії секретарю. І коли той приїхав, побачив зовсім інше: худоба під наглядом пасеться, зерно ніхто не зачіпав, навіс цілісінький. Секретар посварив голову колгоспу за брехню і дав вказівку по можливості допомогти нам.

Голова колгоспу одразу вибачився і сказав, що спеціально для нас підготував баню, щоб всі могли помитися. І своїх людей хотів прислати на допомогу у випасанні худоби. Запропонував і продукти харчування. У баню пішли не всі, залишилися біля тварин, бо від допомоги сторонніх людей ми відмовилися. Продукти взяли. Щоб був захист від дощу, зробили на возах навіси із соломи.

Настали холод, негода, треба було думати, як краще влаштуватися на ніч. Саме зараз доречно розказати про доброту і щедрість російської душі. Це було в с.Скородноє на Бєлгородщині. Пізно увечері ми знайшли місце стоянки для худоби. Пішли шукати квартиру, щоб переночувати. Дехто з мешканців села відмовлявся пускати нас. Я з матір'ю спробував пошукати ще. Заходимо в один будинок, питаємо дозволу. Дві жінки пустили нас на ніч. Почувши нашу розповідь, дали поїсти гарячого. Потім приготували гарячу ванну для матері і поклали спати у свою постіль. Зранку подали гарячий сніданок. Ми дізналися, що молодша жінка - вчителька. Глянувши на нас, роздягнених і босих, дала для матері теплу хустку, кофту і взуття. А мені - теплу куртку, шапку і шарф. Сказала: «Чоловік на фронті воює, йому зараз не треба. Візьми, хлопче, носи». І сама зав'язала на моїй шиї теплий шарф. Мати відповіла: «Ви віддаєте, а вам ще знадобиться, бо і ви будете в такому стані, як і ми». «Нічого, нічого, якось проживемо», - промовили обидві. Ми зі сльозами на очах подякували їм і, побажавши всього найкращого, пішли до своїх.

Рухатися дорогами Бєлгородщини було дуже важко. Негода, мокрий липкий грунт. Ми ледве пересували ноги. Та й з возами була морока, бо шлях був нерівним, круті спуски і підйоми. Довелося прилаштовувати до коліс гальма. Новини ми дізнавалися від інших людей, бо наші радіоприймачі вийшли з ладу. Повідомлення засмучували, фронт був і зліва, і справа від нас. Вирішили якнайшвидше відійти від лінії фронту, щоб не опинитися в оточенні.

У місті Старий Оскол йшла евакуація всіх установ і підприємств. Відправлялися останні потяги з людьми на схід. Залишився там через хворобу внука голова сільської ради Дворецький С.П., щоб уже потягом поїхати далі. Ще дві сім'ї зосталися, ті, що приєдналися до нас у м. Остер. .

Був жовтень, вночі почалися перші заморозки. Якось ми заночували в с.Борщево неподалік р. Дон. А зранку побачили перший сніг. Без пригод переправились через Дон. Наступного дня погода встановилася гарна, було сонячно. і увесь сніг розтанув. У Воронезькій області був найтепліший період нашого пересування.

Та все ж почалися морози вночі, іноді випадав невеликий сніг, дув сильний вітер, лляв дощ. Багато наших застудилося, захворіли коростою і не мали теплого одягу і взуття. У нас було 13 возів із солом'яними навісами, які тягнули виснажені коні. На людях були накинуті на плечі овечі шкури хутром доверху, закутувалися в шинелі, пальта і куртки. На головах мали шапки-вушанки, картузи, хустки і навіть шматки овечої шкури. На ногах - що-небудь, аби було тепло. У підлітків в основному одяг був не за розміром, як кажуть, з чужого плеча. Щоранку треба було щось їсти самим, нагодувати худобу і рухатися далі.

Удень хтось із нас йшов уперед, щоб знайти місце для стоянки. Часто доводилося ночувати серед худоби в купах соломи, скиртах. Робили невеликі нірки, залазили по двоє-четверо і прикривалися соломою. Це була найкраща «квартира», зі всіма зручностями. Ночували у хлівах, під молотильними навісами, іноді - на возах під відкритим небом, притулившись одне до одного. Запалювали вогнища дуже рідко. Лише тоді, коли зупинялися поблизу лісу. На випадок нальоту німецьких літаків ми прикривали їх гілками, щоб не було видно світла. Не завжди була можливість нагрітися біля вогню і просушити одяг.

Коли у Бєлгородській та Воронезькій областях ще не проводилася евакуація, нам допомагали різними продуктами, в основному хлібом. А взагалі з харчуванням було все гірше і гірше. Та ніхто не жалівся. Всі труднощі переживали разом, по-бойовому. Вирішили: тим, хто погано почувався, був зовсім знесилений або мав малих дітей, дозволити залишатися в найближчих селах.

Так, 8 листопада 1941 року зупинилися в с.Рождєствєн-ському Борисоглібського району. Тут залишилися із сім'ями мій батько Малько Микита Степанович, моя старша сестра Щур Ганна, Нагорний Тимофій Порфирович, Сидорчук Юстина Тихонівна та інші. Решта, попрощавшись з нами, поїхала далі.

Падав сніг, було дуже важко йти. Вози, заліплені снігом, ледь пересувалися. Найважче було нагодувати худобу. Намагалися погодувати її скрізь: в степу чи біля ферм, на покинутих посівах соняшника, кукурудзи, багаторічних трав, соломою прямо зі скирти.

Так, після майже п'ятимісячних поневірянь, позбавлені відпочинку, сну, іноді голодні, ми закінчили жахливу «подорож». 23 листопада 1941 року зробили останню зупинку у радгоспі Кумисолєчєбніца Козачєвського району Саратовської області і здали худобу: великої рогатої худоби - 250 голів, овець - 200 голів, коней - 50 голів. Після цього Демченко Іван Кузьмич, Малько Лука Степанович і я пішли в Червону Армію і боролися з ворогом на різних фронтах. Інші чоловіки та жінки працювали на трудовому фронті.

Хто ж ці герої, актив колгоспу ім. Леніна та інші, що приєдналися, які перенесли тягар війни, які не мали нормального домашнього життя, виявили справжню мужність, почуття відповідальності за доручену справу? Це:
Демченко Іван Кузьмич, член КПРС. Приїхав у наш колгосп за рішенням партії перед війною. Був обраний головою колгоспу.

Малько Лука Степанович, Колишній політв'язень у буржуазній Польщі. Перед війною з фашистською Німеччиною із Польщею перебував у тюрмі. Коли почалася війна, разом із іншими в'язнями роззброїв охорону і втік додому. Разом із товаришами потрапив до лап німців. З неймовірними труднощами прийшов на Батьківщину. У січні 1940 року був у ініціативній групі організаторів колгоспу. Обирався його головою. Далі був заступником голови колгоспу.

Мсшько Микита Степанович. Допомагав членам КПЗБ у боротьбі з буржуазною Польщею, бідняк, наймит у заможного німця-колоніста Андруся Вонжа. У січні 1940 року був серед організаторів колгоспу. Працював завфермою.

Щур Ганна Микитівна, біднячка. Працювала у заможних людей. Разом із чоловіком Щуром Миколою Леонтійовичем вступила до колгоспу, де обоє працювали на свинофермі. Чоловік пішов в армію, коли почалася війна. Мала п'ятеро малих дітей. Найменший під час цієї евакуації помер.

Сидорчук Юстина Тихонівна. Разом із чоловіком за часів буржуазної Польщі наймитувала, щоб прогодувати сім'ю. Коли утворився колгосп, одними з перших вступили в нього. Працювала дояркою, а чоловік - на фермі. Стала передовою дояркою. Потім її обрали депутатом обласної ради.

Малько Євгенія Терентіївна. Біднячка. За Польщі працювала у заможних людей, щоб мати шматок хліба. У 1940 році була серед організаторів колгоспу. Працювала дояркою.

Нагорний Тимофій Порфирович. Бідняк. Працював у володінні Воробино графа Плятера. Перший вступив у колгосп. Був бригадиром першої польової бригади. Мав велику сім'ю - п'ятеро дітей, а шостий син народився у дорозі.
Всі інші люди, що евакуювали худобу, мали такий самий життєвий шлях. Вони знали, яку «свободу» несе на своїх штиках німецька армія, знали про фашистський «рай». Знали і ціну шматку хліба, який заробляли мозолястими руками. У важливі моменти були рішучими у своїх діях.

Малько Лука Степанович пішов у Червону Армію, був поранений на Сандомирському плацдармі в Польщі. Я добровольцем пішов на фронт у 1942 році і був поранений, обороняючи Кавказ. Демченко Іван Кузьмич із боями дійшов до Берліна. Інші колгоспники, що гнали худобу, працювали на підприємствах, у колгоспах і радгоспах.

Ще не відгриміли бої Вітчизняної війни, і як після важкої зими до своїх гнізд повертаються з теплих країв перелітні птахи, так після звільнення Рівненщини поверталися у свій колгосп ім. Леніна зі східних районів Союзу евакуйовані, демобілізовані із Червоної Армії. Одразу взялися за відбудову колгоспу ім.Леніна. Це був важкий час. Всі будівлі: житлові будинки, приміщення для худоби були спалені, зруйновані. Не було коней. МТС ще не існували. Насіннєвого фонду не було й кілограма. Але найстрашніше те, що ми стикалися з опором бандерівців. Доводилося працювати із гвинтівкою в руках. Зі зброєю охороняти людей і колгоспне майно, трактори. Але актив колгоспу, маючи досвід боротьби за польської окупації, непохитно стояв на своєму посту і, не шкодуючи сил і навіть життя, відбудовував колгосп.

У повоєнний час головою обрали Малька Луку Степановича. Бригадиром польової бригади став Малько Кузьма Семенович. Відбудовувалася тваринницька ферма, її очолив мій батько, Малько Микита Степанович. Як і раніше, працювали дояркою Малько Євгенія Терентіївна, свинаркою Щур Ганна Микитівна та інші.

На допомогу нашим колгоспникам прийшла місцева радянська влада - Висоцький райком партії і Ровенський обком партії. За сприяння обласного земельного відділу колгосп отримав насіння. У 1946 році на поля вийшли трактори із організованої МТС. Колгосп став передовим у районі і одним із перших в області. Слід підкреслити, що в с.Висоцьк навесні 1941 року було утворено ще три колективні господарства: ім.Шевченка, ім. Хрущова, ім. Ворошилова, які після відновлення приєдналися до колгоспу ім.Леніна.

Те, що здійснили на той час височани, інакше як подвигом не назвеш. І люди повинні знати про це.

Окупація

17 липня 1941 року німецькі фашисти вдерлися до Висоцька. Над селом опустилася чорна ніч неволі, що тривала два з половиною роки. Село зазнало грабунку і нищення.

Були утворені Висоцька сільська управа. В 1942 році в ній працювали Рожко Максим Васильович, Рожко Данило Якович, Рожко Трохим Якович, Сичевич Тарас Лаврен-тійович, Гловацький Макар Калістратович, Рожко Іван Романович, Щур Василь Архипович.

У час фашистської окупації було спалено хутори Прасодівка, Хилін, Гончариха, а в центрі села - лікарню, школу та інші громадські приміщення, ряд житлових будинків.

Олена Савончук (Янковська)

Весною 1943 року на дорозі Дубровиця-Столін було здійснено напад на німецький кінний обоз, який рухався на Столін. Це сталося при переїзді меліоративного каналу, що перетинає дорогу поблизу хутора Прасодівка. Напад здійснили «хлопці з лісу». Помста не забарилася. Каральна експедиція зі Століна прибула в ніч з 13 на 14 березня 1943 р. і оточила хутори. На них проживало 25 сімей.

Інформація про каральну операцію з Висоцької районної управи просочилася і через родичів, і стала відома жителям Прасодівки. Проте більшість її мешканців відмовилася від втечі, бо нічого поганого нікому не зробили.

Трагедія сталася на світанку 14 березня 1943 р. Це була Вербна неділя. Фашисти з притаманною їм педантичністю зайнялися знищенням людей і будівель. Заходили в оточене подвір'я і викликали мешканців з будинку, розстрілювали та кидали тіла в будинок, після чого підпалювали будівлі. Хто не хотів виходити, того спалили жевцем. У пекельному вогні згоріли живими більше 10 осіб. Кількість всіх загиблих невідома. Спалено було 25 будинків. Серед родин загиблих були: Нагорні, Янковські, Дворецькі, Косткжи. У населення окупанти відібрали багато худоби та майна. 480 юнаків та дівчат фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини, а понад дві тисячі мирного населення було
страчено.

В 1943 р. «бульбашами» було знищено 15 родин мирних височан-поляків, серед них: Внукови (5 чол.), Калінські (4 чол.), Рембачі (2 чол.), Длуговські (2 чол.), Завелінські (2 чол.), Демонтовичі, Кулики, Путкевичі, Гзіки, Романські, Капітани, Стельмашеки, Охотинські, Кшивінські, Страхальські.

Мотрона Родзік (Юдко)

До війни я була заміжня двічі. Обидва мої чоловіки були поляки. У моїх батьків було 4 дітей.Землі багато не мали і жили дуже бідно. Я наймитувала.

В той час у православній церкві Висоцька служив батюшкою отець Філарет. Його дочка Люба вийшла заміж за Зозулевича - потомка висоцьких князів Руліковських православного сповідання.Вони мали двоє дітей - Валю і Юру. Декілька років прожили у Висоцьку. Виїхали у Пінськ. Я була у них прислугою. Зозулевич помер від інфаркту. Син Юра теж помер. Валя вийшла заміж за Кобчева і виїхала в Польщу. В них було двоє дочок і син. Син вивчився на лікаря. Уродженець Висоцька Верцьо (Вірослав) Тхоржевський служив батюшкою в Удрицьку. Він займався політикою і його зняли з батюшки. Він переховувався у Луцьку.

Коли прийшли німці у Висоцьк, то задзвонили у дзвони в церкві. Всіх височан зігнали до церкви на сход, навіть євреїв. Це було у липні 1941 року. Наш батюшка стояв у закресті. Я співала в церковному хорі. Тхоржевський вийшов на амвон і став казати: «Христос Воскрес», хоч це був будний день і Пасхальні свята давно минули.

Від нас вигнали комуністів і тепер будемо жити по-новому. Підняв хреста і каже: «Смерть ляхам, жидам, комуністам». Я дуже злякалася і вдома розповіла про це своєму чоловікові-поляку, прізвище якого Капітан.

Тхоржевський правив у церкві в той день, як оголосив смерть ляхам, жидам, комуністам, а потім правив і дальше. Коли давав цілувати руку, казав: «Воскресла наша православна віра». Його німці поставили головою Висоцькоїрайонної управи. Жив він у хаті, де живе зараз Надя Войнарович.

З літа 1942 року у Висоцьку появилися бульбашівці і зразу почали вбивати мирних людей, у першу чергу поляків. Мій чоловік каже: «Давай підемо до партизанів у Хочин». Вони там на той час уже стояли. Чоловік пішов туди, а потім прийшов забрати і мене. Це було у лютому 1943 р. Партизани напали на Висоцьк, звільнили його і відійшли. Настало безправ'я.

19 лютого 1943 р. був лід на ріці. Прийшли у Висоцьк бульбашівці. Ішли строєм. Мене затримали і не відпускали додому. За цей час порубали сім'ю поляка Гзіка (жив біля мого брата Федора) з жінкою і чотирма дітьми; мого чоловіка і двоє дітей - дівчинку і хлопчика - поставили під хату Протосавицького для вбивства. Потім передумали і завели їх до Щурів у двір. Мого сина Збишека чоловік тримав на руках, а як побачив, що будуть вбивати, то поставив на землю і сказав, щоб він біг. Олексій Полховський побачив, що хлопчик втікає, і заховав його в своєму дворі. Дітям Гзіка бульбашівці повідрубували голови.

В Маєвських жила вчителька Путкевич з прислугою, їх теж вбили. Вбили і бухгалтера лісництва пані Марію, схилену в молитві. В цей день вони знищили 40 поляків-височан, у той день ще порубали сім'ю лікаря Калінського. Він був українцем. Лише дочка його вийшла заміж за поляка -начальника пошти. Цю сім'ю вбивали після обіду. Зять Калінського побачив, що йдуть з сокирами в двір і встиг вискочити з дому та втік у Столін. У них було піаніно, велика хата, меблі. До речі, дочка була вагітною. Не пожаліли. Бо вбивали їх з метою грабежу.

Ще про Тхоржевського. Люди його не поважали. Бо вважали його винуватим, що будує він самостійну Україну за рахунок крові своїх же братів-українців, безвинних дітей, стариків, жінок, віддає у рабство всіх молодих і здорових
височан.

Проходячи через Висоцьк, партизани знайшли Тхоржев-ського. Розстріляли його і спалили у власному будинку за те, що, знаючи всіх височан, він насильно відправляв їх до
Німеччини.

Жоден грамотний, порядний чоловік не пішов у бульбашівців з Висоцька добровільно. Брали силою. Йшли ті, хто зазіхав на чуже багатство, хотів грабувати, а не працювати на землі.

Отак у Висоцьку будували Україну. З особливою жорстокістю гітлерівці ставилися до єврейського населення. Так, у Висоцьку було збудовано гетто в межах єврейського містечка. Зганяли єврейські сім'ї із сусідніх сіл до вересня 1942 року і тримали їх як в'язнів.

Напередодні 9 вересня 1942 року німецькі поліцаї посилили охорону, а з самого ранку цього страшного дня почали виганяти всіх євреїв, обшукуючи кожен будинок. Вигнали всіх на площу містечка (поблизу теперішньої школи). Було зібрано близько 2 тис. чоловік. Усіх поставили на коліна і провели ретельний обшук. Потім розділили людей на три колони. Під посиленою поліцейською охороною першу колону погнали вулицею Підвисоцькою до місця розстрілу. На південній а околиці містечка над Горинню заздалегідь була викопана глибока яма для страти і захоронення приречених. Місце розстрілу теж охоронялося німцями. Зі страшною педантичністю роздягали жертв, підводили до ями, змушували лягати і вбивали. Робили це неквапливо, професійно. Другу групу вели цим же маршрутом. Проте люди вже знали, що їх ведуть на страту, і почали розбігатися. Багатьох розстріляли. їх тіла позвозили до місця поховання. Третю колону повели по вул.Містечковій через Борок, щоб не мали змоги втекти.

Усього було знищено 1864 євреї та 19 височан-українців за весь період окупації.

Височани не могли змиритися з тим, що ворог топче їх землю, і піднімалися на священну боротьбу. Навесні 1942 року висоцький дільничний міліціонер Максим Йосипович Місюра очолив підпільну антифашистську організацію, що стала ядром партизанського загону ім.Ворошилова - одного з перших в області партизанських загонів. Комсомолець Степан Полюхович організував у Висоцьку молодіжне підпілля. Він багато зробив для того, щоб зірвати гітлерівські плани з вивезення молоді до Німеччини. Група Степана Полюховича склала карти розташування фашистських гарнізонів, вогневих точок та батарей у Висоцьку.

Німецька районна управа (голова Верослав Тхоржевський) та біржа праці знаходилися в приміщенні колишньої колгоспної контори. Тюрма була на місці цегляного магазину «Господарчі товари».

Під час окупації у Висоцьку обов'язки старости виконував Казимірчик Тарас, який підтримував зв'язки з партизанами. Після війни працював директором місцевого маслозаводу.

На початку грудня 1942 року у Висоцький район прибув партизанський загін Антона Петровича Бринського. З допомогою комсомольців-підпільників із групи Степана Полюховича народні месники 8 січня 1943 року розгромили німецький гарнізон у Висоцьку. Після цього вони пішли у партизанське з'єднання, очолюване секретарем підпільного обкому партії Василем Антоновичем Бегмою.

Особливою активністю відзначилися в боротьбі проти фашистів: Євмен Антонович Дворецький, Борис Мусійович Поляков, Федір Сидорович Садовник, Гаврило Никифо-рович Сидорчук, Федір Федорович Сокол, Степан Денисович Черкас, Костянтин Дмитрович Юдко, Кафтан Ісаак Сенде-рович, Мисько Іван Григорович, Нагорний Ілля Федорович, Маєвський Георгій, Молчанович Василь Артемович та багато інших височан.

Борис Поляков (командир взводу партизанського загону імені Ворошилова)

Війна мене застала в Доротичах Сарненського району в агрозооветшколі.

Боротьбу з фашистами я почав з того, що разом з Парчуком Миколою за завданням підпілля ходив на прийом до ляндвірта Висоцька. На подвірні стояла група поліцаїв з 8 чоловік на чолі з царським полковником Фоміним, комендантом поліції. Коли ми вийшли з кабінету, він сказав: «Якщо вас лядвірт відпустив, то передайте привіт партизанам».

Я воював у партизанському загоні Місюри. І називався він ім.Ворошилова. До складу його входили: Ігнатенко І., Сокол Федір Федорович, Юдко Костянтин Дмитрович, Шамраєнко Григорій Никифорович, Полюхович Степан, Юркевич Володимир, Хомич Павло, Парчук Микола, Ососкало Олексій Кирилович, Вовкодав Григорій та інші. Штаб нашого з'єднання знаходився в Дібрівську, тут же друкувалася газета «Червоний прапор», починаючи з номера 575, та інші періодичні видання. Діяв партизанський аеродром. До речі, нашого височанина Миська Івана Григоровича, пораненого в бою, відправляли в госпіталь з цього аеродрому.

Я брав участь у розгромі німецького гарнізону в Лемеше-вичах під Пінськом. Після повернення на базу нам повідомили жителі хутора Берви, що бандерівці чинили зло у Висоцьку. Ми пішли на допомогу, але запізнилися. Безвинна людська кров уже пролилася, проте ми ще встигли захопити їх документи. Серед цих документів були відомості про ветлікаря Стельмашека. Ми зрозуміли, що саме вони забрали життя його і його родини. А як він любив свою родину я знаю, бо працював у нього санітаром до війни!

За розгром гарнізону у Висоцьку німці направили близько 80 поліцаїв для розгрому і ліквідації партизан, але вже на дорозі поліцаями було вбито 9 німців, і вони прийшли до нас у ліс. Після переговорів стали партизанами.

26 березня 1943 р. у Дібрівську відбулася перша конференція партизанів Ровненщини. Делегатів було 120 чоловік, і вона мала велике політичне значення, адже прийняла рішення про створення партизанського краю. Важкі бої вів загін Місюри на олександрійських хуторах неподалік Серник. Сюди фашисти стягнули гарнізони з Любешова, Серник, Морочно, Висоцька. Мета -розгромити партизанський штаб. Однак німці зазнали поразки. Значні бої партизанів з німцями відбулися в с.Перекалля поблизу Борового ЗО квітня 1943 р.

У травні 1943 р. підривна група Ососкала Олексія пустила під укіс 7 ешелонів з німецькою технікою та німцями і підірвала 2 мости. За це він був нагороджений орденом Леніна. На початку липня група Михайла Корчева йшла на завдання через село Пузня і почула крики про порятунок. Зайшовши в хату, побачили на підлозі вбиту молоду жінку з відрізаними грудьми, у головах - мертва тримісячна дитина-дівчинка, поряд-мертві старша жінка та молодий хлопець. Порубані, як з'ясувалось, - депутат Верховної Ради України Килина Панасівна Хомич та її родина. Це сталося в ніч з 10 на 11 липня 1943 р. Злочин вчинили бандити, що називали себе українськими націоналістами. Ця банда німецьких наймитів - зрадників народу - бандерівців зарізала тоді 5 чоловіків, 9 жінок та 13 дітей у селі Пузня. Раптовий удар партизанів врятував життя не одному десятку мешканців цього села. В липні 1943 року ми розгромили поліцейсько-німецький гарнізон у Городні під Століном.

У ніч на 3 грудня 1943 р. наш загін у складі з'єднання здійснив напад на гарнізон станції Рокитне. Гарнізон був знищений, а станція не працювала три доби.

Значною операцією було також взяття селища Цумань на Волині, де дислокувалося близько тисячі солдатів. Бій тривав із 15 по 18 січня 1943 р. Завдяки підтримці частин Червоної Армії ми оволоділи селищем.

5 лютого 1944 р. відбулося розформування загонів нашого з'єднання у зв'язку із звільненням Ровенщини від німецько-фашистських загарбників. Я повернувся у Висоцьк першим секретарем райкому комсомолу.

У березні 1943 року за рішенням підпільного обкому КП(б)У було створено Висоцький підпільний райком партії, який очолив С.М.Плужник. Під керівництвом райкому в селах району боролися з гітлерівцями 60 чоловік, що не входили до підпільних груп.

Протягом всього періоду окупації не вщухала боротьба висоцьких підпільників. На їх рахунку - 3 військові ешелони, пущені під укіс, 8 спалених мостів на шляху Пінськ-Столін, 5 знищених фільварків. Воювала з німцями на теренах Висоцького району й Українська Повстанська Армія. Зокрема в бою з фашистами поблизу Висоцька загинув перший сотник УПА Коробка (Іван Перегійняк), похований в урочищі Дубовий Ліс у братській могилі разом із дев'ятьма повстанцями у січні 1943 року.

У ніч на 7 січня 1944 року Висоцьк було визволено військами 397-ї стрілецької дивізії 1 -го Українського фронту та частинами партизанського з'єднання О.М.Сабурова.

Дорогою ціною далася воля. У сільському парку на високому пагорбі - братська могила. Вічним сном сплять 573 воїни Радянської Армії та партизани, що віддали своє життя за Висоцьк. Понад 300 височан боролися в лавах Радянської Армії і в партизанських загонах.

Трохим Іванович Войнарович, Іван Андрійович Поляков, Іван Семенович Мосійчук, Микита Лаврентійович Гло-вацький, Кіндрат Федорович Костюк, Ілля Антонович Легкий, Семен Григорович Меюс, Іван Герасимович Федорчук, Панас Федорович Костюк, Петро Григорович Костюк, Федось Васильович Щур, Андрій Григорович Конончук, Олександр Костянтинович Бруцький, Семен Денисович Сидорчук, Сергій Федорович Деревенко, Євген Кіндратович Луцьке, Гаврило Никифорович Сидорчук та ще 184 жителів Висоцька нагороджено орденами і медалями за героїзм у боротьбі з фашистами.

Сьогодні у Висоцьку проживає 25 ветеранів Радянської Армії та партизанських з'єднань, 2 воїни УПА, 7 чоловік, що були репресовані і реабілітовані за зв'язок з УПА.

У боротьбі за незалежну Україну

Як уже згадувалося, у 1940-1941 роки у Висоцьку заявили про себе українські націоналісти. Керівниками цього патріотичного руху були священик Тхоржевський, голова німецької районної управи у Висоцьку та вчитель Голубович.

Скориставшись політичним вакуумом, що виник після розпуску КПЗБ, у Висоцький район почали проникати зі Львова політреференти ОУН. А з жовтня 1942 року особливо посилилася агітаційна робота. Зокрема на хуторі Гончариха часто проходили націоналістичні зібрання та вишколи, функціонував подібний вишкіл і в сусідній Річиці. На той час загони УПА на території Висоцького району були чисельними й впливовими, під їх контролем знаходилася значна
частина району.

Серед активних борців за волю України була родина Рожка Федора Онуфрійовича (1886-1944 pp.). Голова родини, 4 синів: Іван (1907-1944 pp.), Хома (1915-1945 pp.), Тимофій (1920-1944 pp.) та зять Черпак Олексій Олексійович (1913-1954 pp.) загинули у боротьбі чи в засланні. Лише Григорій (1924-2004 pp.) залишився живим, відсидівши багато років сталінських таборів.

Брат на брата

Кажуть, що нема страшнішої війни від громадянської. Тут уже дійсно йде брат на брата. А саме такі події почалися після звільнення у січні 1944 року.

Фронт відкотився на терени сусідньої Білорусії, у Висоцьку відновлено радянську владу. Йшла громадянська війна, жорстока, без правил, без права на помилування. Лилася українська кров як з одного, так і з іншого боку. І не потрібно одних відбілювати, а інших чорнити. Убивали і ті, і ті, мародерствували також, знущалися з мирного населення. Панували сила та страх. У кожній армії є свої герої, свої пристосуванці, кар'єристи, а також свої бандити і головорізи. Не були винятком і військові формування українських повстанців, енкаведистів та червоних партизанів. Є чимало прикладів і свідчень очевидців тих страхітливих подій, але, мабуть, нема потреби їх тут наводити, але й обминути мовчанкою цей період також неможливо. Адже до 1950 року продовжувалася війна на території Висоцького району. Якщо вже так докладно розповідалося про діяння висоцького підпілля, червоної партизанки, то було б великою несправедливістю та виявом політичної однобокості замовчати факт існування УПА у Висоцькому районі. Ідея її була благородною - боротьба за соборну державу, і особиста роль окремих виконавців не повинна цю ідею затьмарювати.

Підсумовуючи сказане, варто підкреслити, що близько 80 височан брало участь у визвольній війні в лавах УПА, не менше воювало й у місцевих винищувальних загонах («ястребках»), тим більше, що були випадки переходу з одного військового формування до іншого. Яскравим прикладом цього може бути доля Різановича Миколи Дмитровича, який сімнадцятирічним юнаком був в УПА, а потім 5 років перебував у Висоцьку в «ястребках». І таких прикладів багато. Історія наша тих буремних часів дуже вже кручена-перекручена, зав'язана химерними вузлами протиріч, і нам їх розв'язувати терпеливо, зважено, об'єктивно й розсудливо, а не емоційно.

Підтримка: Воробей Микола