Лічильники


Тобі розкаже сива давнина, як край мій жив, боровся й розвивався

 Перша писемна згадка про село датується 1564р. :

«в деревне Тумень»;
«в Туменском пруду на р. Горини»

(Белорусия в епоху феодализма Минск 1959 т.1; 1960 т.2).
«Історія міст і сіл УРСР. Ровенська обл.» К., 1974. вказує на першу писемну згадку 1577р. Історія села тісно пов’язана з історією села Висоцьк. Село зазнавало набігів монголо – татар.
У селі збереглися перекази, як люди ховались відїх нападів у воді під лататтям, як татари душили малолітніх дітей,притискаючи їх дерев’яними лавками.

Через село в 1593році проходили загони Северина Наливайка. За князювання Яна-Владислава, сина княгині Соломарецької та Лева Миколая Соломарецького – спадкоємця Богдана Соломарецького, територія навколишніх сіл Бродець,Городище, Річиця Васильова входили до Висоцького ключа, очевидно і село Тумень.

Після  смерті Яна – Казиміра спадок перейшов до його сестер.

1 лютого 1646 року у Висоцькому замку відбувся розподіл спадкових добр між чотирма сестрами. Так Анні Євграції з князів Соломарецьких, яка була за Генриком Кашовським , дістались : місто і замок Висоцьк, фільварок Бродець, с. Удрицьк, село і фільварок Тумень із млином і ставком. До цього часу в селі є місцевості з назвою «біля млина» - на східній околиці села, «біля шлюза» - там же,а також «Стайка» - залишки колишнього ставка  за магазином. Територія села разом з Висоцьком переходила від одного власника до іншого. І після скасування єзуїтів, 20 січня 1774 р., був проведений перепис маєтків Висоцька його адміністратором Андрієм Терлецьким. За цим переписом в Тумені нараховувалось 25 будинків.

Жителі села проживали на відвойованих у лісу ділянках, оточених звідусіль болотами. Про це свідчать і назви місцевих урочищ: Каменостров, Грудка, Островок, Березіна, Чернікув ліс, Чистий бур, Загур’я, Захаття, Островок, Коринське, Лозовате, Великий ліс, Заровата, Погоня, Сукач.

Старожили згадують також поселення Любоніцк, на східній околиці села, поряд з ним - Закапліччя, Перевіз.

Люди займались мисливством, рибальством. Ще і до цього часу старі хазяї можуть виготовити  мисливське та рибальське знаряддя.

Пізніше територія села належала до Литви у складі Пінського повіту Брест – Литовського воєводства. З 20 січня 1805 року цими землями володів Вацлав Борейко.

Населення жило в тяжких умовах. Обробляли землю, сплавляли ліс, виготовляли поташ. Ще і до цього часу між с.Тумень та с. Вербівка є урочище, яке називають «Біля печі». Ті, хто мав у своїй власності землю, залишили по собі лише назви: Карпова, Остапова, Пліщина, Семеринув борок, Мишукув бродок, Мишукув вирок, Ковальове, Монахова сосна, Вихрова гурка, Стражнікова гора, Матросув лужок.

ХХ століття з його нестабільністю наклало відбиток і на історію села. За Ризьким мирним договором 1921 року с.Тумень у складі інших західноукраїнських земель потрапило під владу шляхетської Польщі. З 1922 року входило до Столінського повіту, який був одним з найвідсталіших в економічному плані районів Полісся.

Робітники за день отримували 70 грошей (кілограм хліба коштував 34 гроші). На той час в Тумені знаходився панський маєток. Ним володів Александр Куклінський. Люди звертались до нього «барин». Мав дружину-німкеню, двох доньок - Валентину та Ніну(?),що проживали у Висоцьку. Мав ще сина, який малолітнім помер. Місце, де стояв маєток, і зараз називається Двір. Крім панського будинку, там знаходилась обора з худобою та комори для зберігання зерна. Був гарний сад, ще і зараз на цьому місці ростуть гарноквітучі кущі. Поле, яким він володів, до цього часу називається Панським. Куклінський був хрещеним батьком одного з жителів села - Бруцького Андрія Талімоновича. Коли він осиротів, то виховувався у пана разом з його малолітнім сином. Але, коли син помер, дружина пана не захотіла далі опікуватися хрещеником. Згодом сама виїхала до Німеччини, так як не розділяла лояльних стосунків чоловіка з євреями. Управляючим у маєтку був висоцький єврей Йосєль.

Куклінський здавав свої землі в оренду місцевим селянам, отримуючи  за це третину врожаю. Землеміром у нього був пан Квачинський. Ще і зараз ці поля називаються Резки (нарізи). У Куклінського був лісник з бідних поляків - Чаплинський. Він заробив у пана дерева і побудував будинок, у одній половині якого жив з дружиною та чотирма дітьми. Мав двох доньок і двох синів. Другу частину будинку віддав в оренду під школу. Навчання в школі велось польською мовою, учителі теж були поляками. Закон Божий вів священник  з Теребежова (Столінський район, Білорусь), село відносилось до цього приходу. Сам Чаплинський і його дружина поховані на місцевому кладовищі. Один з його синів був одружений з місцевою дівчиною, але потім виїхав до Америки. Але тут залишилась його донька, яку в селі називають «Полячкою».

До другої світової війни в селі проживали як польські, так і єврейські родини. Доля їх всіх трагічна. Всього в селі було 4 єврейські родини. Одна з них виїхала ще до війни, три - залишилось. Вони займались торгівлею, шили одяг, тримали кузню. За згадками місцевих жителів, були дуже гарними ковалями.

Жителі села займалися сільським господарством: тримали корів, волів, овець, коней, птицю. Сіяли просо, жито, гречку, коноплі, льон. Довгими зимовими вечорами пряли льон, ткали, шили одяг. Переважно носили домотканий одяг.

Взуттям переважно були постоли, сплетені з лика (липової та в’язової кори).  Тому і зараз біля будинків ростуть вікові в’язи та липи. Сім’ї були багатодітні: 8-12 дітей.

Медичного обслуговування не було. В лікарню треба було їхати аж до м. Столін. Через це була висока смертність. Ті, хто мав землю, жили краще, заможніше. І головним критерієм створення подружніх пар були, на жаль, не почуття, а  наявність землі.

Сільською громадою в селі управляв сільський староста (солтус). Решта - безземельне населення - працювали в наймах : як у польських панів, так і в німецькій колонії Софіївка, що знаходилось біля села.

Так тривало до 1939 року. Коли розпочалась Друга світова війна, Куклінський виїхав до Німеччини разом з доньками. Його маєток був націоналізований, в ньому була відкрита школа. В цей час, залишивши свої будинки, виїхали  і німецькі колоністи.

І вже 17 липня 1941р. німці захопили територію села. Війна ввірвалась несподівано. Навіть не встигли мобілізувати чоловіків. Наступили тяжкі, болючі часи.

Жителі пережили жах війни. І  найстрашнішим був не фронт, коли одна армія боролась з іншою, а те, що самі жителі села розкололись на кілька таборів. Частина пішла в партизани, як кажуть,  в «руські», інші - в українські «бульбаші», частина в поліцаї. А найгірше було звичайним жителям, бо за будь-який зв’язок з одними, навіть за виділену  хлібину, карали інші. Карали за те, що не підтримували їх ідей, карали за те, що ти поляк.

Так «бульбаші» серед білого дня сокирами  вбили  родину Баласів, а також сім’ю доньки Чаплинського. Не пожаліли двох маленьких дітей, і лише через те, що ті були поляками.
Трагічна доля чекала євреїв. Їх сім’ї були відправлені в Висоцьке гетто, де вони були розстіляні 9 вересня 1942року.

В селі Тумень під керівництвом голови райвиконкому І.П.Кабака та Д.Щ.Храбка діяла антифашистська організація. Партизанський загін розташовувався на Хіліні, а «бульбаші» розташовувались в людинських лісах і лісових хуторах «Гончарила» і «Карпова».

З німцями на нашій території воювали партизанські загони ім. Ворошилова, а також загін Бринського.

З німцями воювала і УПА. Зокрема, в бою з фашистами поблизу Висоцька загинув перший сотник УПА «Коробка» (Іван Перегнійняк) і ще дев’ять воїнів. (Ця інформація суперечлива).
На пам’ятнику встановленому в урочищі Дубок повідомляється, що там похований вояк під псевдонім Медвідь (справжнє його ім’я не встановлено). За свідченнями жителів с. Тумень, цей псевдонім належить Загурі Василю, їх односельцю. Він дійсно був вбитий, але його
зрадив його друг, умовивши піти на полювання в Людинський ліс.

Медведя поранили в ноги, а потім його по-звірячому добили. Але це зробили не німці. Під час поховання вбито решту вояків, а його тіло таємно вночі було перевезене і поховане на кладовищі  в с.Тумень.

В селі ще і досі живе його дружина -  Карпович Надія, їй вдалося уникнути вислання,
оскільки вона змогла змінити прізвище. На території села, на його східній околиці, є ще одне поховання вояків УПА, які загинули  при обстрілі німецького обозу, що віз продукти
з с.Висоцька у м.Столін.

Історія цих часів кручена-перекручена.

Адже немає нічого страшнішого, ніж громадянська війна, а вона тривала до   1950 р. Одні були в «ястребках», другі - в УПА, інші - в енкаведистах, в червоних партизанах. Серед  усіх були дійсно герої,  але були і ті, хто чинив безчинство, свавілля, хто наживався на чужій біді. Село було звільнене від фашистських загарбників в січні 1944 року партизанськими з’єднанням під командою Бегми та частинами 397  стрілецької дивизії 1-го Українського фронту.

Першими в село вступили партизани. Вони розгромили штаб мадярів. Але німці повернулися і спалили південну частину села, ту, звідки наступали партизани. Його жителям  вдалося врятуватися, вони завчасно залишили свої домівки і переховувались у Великому лісі (урочище). Скоро підійшли частини регулярної армії. У боях були поранені майор Переводкін і Бабурін – замісник командира батальйону по політчастині.

На сільському кладовищі знаходиться могила одного з бійців - Миколи Райкова. Радянська Армія відбивала атаки ворога, що наступав із Білорусі. Тому і зараз про ці події нагадують численні окопи в лісі та невпорядковане поховання німецьких солдатів, які були вбиті під час визволення села. Їх поховали у воронці від снаряда на південній околиці села.
Жителі села були евакуйовані в с.Любиковичі та с.Ремчиці.

Після повернення в село, вони змушені були жити по кілька сімей в будинках німецьких колоністів. Адже їх будинки або були спалені «мадярами» або розібрані на бліндажі. Село поступово відрожувалось.

1944 рік приніс в село нову хвилю горя. Були призвані на службу чоловіки. І більшість з них, необстріляних, загинули в тому ж 1944 році переважно в Латвії. Всього загинуло 57 чоловік.
Після визволення села всіх чоловіків викликали у с.Висоцьк і тих, хто був  членами УПА, було арештовано, двом з них вдалося уникнути арешту - Загурі Феодосію Омеляновичу і тому, хто згодився видати решту. Двох жителів села за службу в поліцаях було повішено.

Фронт відійшов. А на переважно жіночі плечі лягли тяжкі роки повоєнної відбудови, колективізації і надії на краще життя.

І найбільшим бажанням їх було лише одне: більше не бачити війни.