З метою ознайомлення учнів з героїчним минулим нашого народу, виховання поваги до інвалідів Великої Вітчизняної війни, патріотичного виховання учнів, залучення учнівської молоді до вшанування загиблих впорядкуванням території біля обеліску, активізації підростаючого покоління до пошукової роботи за ініціативою 29   волонтерів школи були проведені такі заходи:
- зібрані спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни та людей, які були вивезенні на примусові роботи до Німеччини;
- організована виставка фотографій воєнних років;
- організовано постійне відвідування ветеранів, вдів Великої Вітчизняної війни за місцем проживання;
- впорядкована територія біля обеліску загиблим односельчанам у Великій Вітчизняній війні;
-висаджена алея багаторічних квітів біля обеліску.

І. "Ніхто не забутий, ніщо не забуто"

 

Пройшло вже багато часу ,але події воєнного періоду не забуті - вони живуть у спогадах ветеранів , їх родичів, на сторінках сімейних альбомів, книг.

Серед   250895   інвалідів війни, які за статистикою проживають в Україні, троє проживають у нашому рідному селі Лютинськ : Берестень Михайло Миколайович-1925 року народження, Хомич Данило Романович- 1925 року народження, Шинкар Василь Степанович-1918 року народження.

Волонтерами школи постійно надається їм допомога у веденні домашнього господарства, обробітку огороду. Найбільшою радістю для них є спілкування. Вони охоче діляться спогадами, бо забагато пережито і втрачено , занадто пролито крові і виплакано сліз... Немає родини, якої війна не доторкнулась своїм чорним крилом, і немає такоїдолі...

Доля ветерана

 

Птахами пролітають роки людського життя. Розцвітають вони весняним цвітом дитинства, квітують літньою зрілістю, радують осінньою щедрістю, всипають старість зимовою памороззю. Та не завжди життя у цвіту, сковують його біди-морози, обвивають вітри холодні, поливають сльози - дощі.

На долю Данила Романовича Хомича випало і те, і друге. Народився він 14 серпня 1925 року у своєму рідному селі. Рано пізнав селянську працю: орав і косив, сіяв і молотив. У рідному селі пройшло дитинство, юність, настала пора змужніння. Та найбільшим горем була війна, бо вона перекреслила мирну працю українців. Молодим юнаком перебував на службі в Черкасах, потім - двадцять перша механізована бригада на першому Білоруському фронті. Тяжким болем були 1942-1943 роки, коли вивезли до Німеччини і працював на ненависного ворога. Фашистська неволя пекла душу, а чужа земля під ногами була холодна, кам'яна.

У 1944 році визволили з полону й демобілізувався до лав Червоної армії. Україна вже була визволена від німецької чуми, а тому пролягла фронтова дорога Польщею, Чехословаччиною, Румунією. Допомагав визволяти братні слов'янські народи. А в 1945 році, під час штурму Берліна, був поранений, та рана виявилася дріб'язковою порівняно з великою радістю перемоги над ворогом у страшній війні.

Повернувся додому, одружився, діждався дітей, онуків і правнуків. Працював у колгоспі, допомагав відбудовувати сільське господарство, розрушене війною. Розросталося село, багатіли люди, колосилася врожаями земля. У цих турботах, буднях, святах спливали роки.

Тепер квітує весна 2010 року. Шістдесят п'яту весну перемоги принесли на крилах птахи.

Діана Булак

Житя квітує яблуневим цвітом

 

Під промінням весняного сонечка земля ніби нарядилася у чорно-білий колір. Ці два кольори переплітаються: чорний - то горе, смуток, а білий - то радість.

Дивлячись у вікно, Михайло Миколайович Берестень спостерігає, як пробуджується земля від зимового сну. Йому здається, що перед очима ніби вимальовується картина його життя, чомусь там багато і чорних смуг.  Та й не  заховатися їм навіть після того, як почне зеленіти травичка, бо те, що залишилося в серці і на тілі після років війни не зникне. Воно постійно поруч з ним, в його спогадах.

Зовсім юним, шістнадцятирічним юнаком пішов добровільно на фронт. Направили на І Український фронт. Запам'ятався перший бій   під селом Верби Рівненської області, а далі визволення Львова, перехід на II    Український фронт, визволення міста Бухарест, Румунії, міст Добридень, Будапешт. З Будапешту з боями перехід до Венгрії, а там і в Австрію. Чомусь саме цей період згадується   з болем у серці, можливо  тому, що той бій тривав більше двох тижнів. Скільки безсонних ночей позаду , пролитої крові, сліз, крику душі , втрачених друзів, невизначеності.

З гордістю згадуються бої в Чехословаччині, будучи в кільці німців, не падали духом. Відбивали наступ за наступом. Підірвали два ешелони з німцями і боєприпасами, які мали бути відправлені на фронт. В оточені пробули цілу добу, на другий день під вечір прорвали кільце ворога , тай на допомогу прийшли свої, вдалося захопити в полон багато німців. Серед них був і генерал, якого відправили в штаб розвідки, а там дізналися від нього багато цінних відомостей.

Здається, ще й досі не може усвідомити те, звідки ж така мужність, сила в такого молодого юнака, який служив у танкових військах. А як хотілося милуватися природою, походити по лісі, бо саме любов до нього була закладена ще з дитинства. Рідна хата знаходилася біля лісу, який у будь-яку пору року приваблював своєю красою.

Хоча минуло вже 65 років від того часу, як відгриміли останні постріли танків, гармат, але цей звук він добре пам'ятає. Бої ще й досі перед очима, та й часу на спомин достатньо, бо й сили вже покидають і спостерігати за пробудженням весни можна лише у вікно. Ось так пішов би і витоптав ці чорні смуги на землі. Для чого їх стільки... Швидше б земля вкрилась пухом від яблуневого цвіту. Тоді, можливо, згадував би щасливі роки свого життя: як після війни повернувся у рідне село, зустрів своє кохання - Агафію Оксентіївну, одружився з нею. Прожили душа в душу 62 роки, виростили двох синів, доньку, які порадували їх шістьма онуками, а ті, в свою чергу, чотирма правнуками...

Із настанням весни, цвітом яблунь в саду, тюльпанів на клумбах приходить і найбільше свято для Михайла Миколайовича Берестеня - День Перемоги. Шкода, що здоров'я немає, а так хочеться вдягнути костюм, на якому виблискує 15 медалей, пройтися вулицями села, які наповненні плином життя, за яке прийшлося йому воювати. О, це не те життя, яке він бачив у роки війни. Найбільше тоді вражала жорстокість фашистів, які палили, розстрілювали, брали у полон наших людей.

Думками в цей день він там, біля обеліску , де як завжди звучатиме реквієм , який пронизує все його тіло , а серце щемить від болю за втратою друзів . Не зберуться більше вони, ветерани, всі разом як декілька років тому, бо не в строю уже, та й залишилося лише троє.

Старість  не  дозволяє  повернути  молодості. А життя  квітує яблуневим цвітом і травневим Днем Перемоги.

Лариса Чудік

Йшла весна перемоги

 

Надворі квітував травень. Яблуневі віти влягли вінки з біло-рожевих квіток. Під деревами тяглася вгору ніжно-зелена травичка, на клумбі багряніли тюльпани, а білі й жовті нарциси похитували голівками від легенького подиху вітру. Тепле весняне сонечко випило росу на травах, розкрило пелюстки тюльпанів, заглянуло у кожну шибку і позвало на вулицю старих і малих. Під розлогою яблунею у саду на лавочці сидів сивий літній чоловік. По глибоких зморшках на чолі та жилуватих руках можна було судити про його нелегкий життєвий шлях. Численні нагороди на піджаку виблискували проти сонця, сяяли, тихенько дзвеніли. Цей день, 9 травня, був для Василя Степановича Шинкаря особливим. Як і в попередні роки, він сьогодні зустрінеться із односельчанами-фронтовиками, покладе квіти біля обеліска, ще раз згадає тих, хто не повернувся додому із лихоліть війни. Зараз все менше і менше збирається бойових побратимів, бо відходять вони у потойбічний світ. Снуються у голові думки, щемить серце від пережитого. Ще декілька годин до урочистості, але не сидиться старому в хаті, хочеться із кимось поговорити.

Через декілька хвилин веселі дитячі голоси порушили тишу, перебили думки ветерана. Четверо правнуків із букетами червоно-багряних тюльпанів прийшли привітати Василя Степановича із Днем Перемоги. Двоє старших уже чули розповіді прадіда, а от меншенькі хотіли про це дізнатися:
- Розкажіть, діду, за що у вас стільки нагород, - просить один.
- А на війні страшно? - запитує другий.

Василь Степанович пильно вдивляється в дитячі обличчя, переймає їх допитливий погляд і, мов книгу, починає гортати історію свого життя.

* * *

Доля подарувала мені життя в далекому 1918 році. Батьки, трударі-селяни, весь свій вік пропрацювали на землі-годувальниці. Цьому вчили і нас, дітей. Змалку зрозумів, що скибка хліба має солоний присмак, бо скріплена потом і тяжкою працею. Відпочинку не було і в свята: пас худобу, допомагав по господарству. Росли і виховувалися в повазі до батьків, праці, честі. Декілька років провчився в польській школі, але те, що вчилося тоді, пам'ятається й зараз. Молодим юнаком і, заготовляв дерево, дрова.

У квітні тисяча дев'ятсот сорокового року забрали в армію. Не знав тоді, що дорога додому буде такою довгою. У 1941 році нас, молодих солдат, розкидали по фронтах війни. Я попав у 86 дивізію 526 полку. Був артилеристом. Тяжко було дивитися, як у нашому голубому небі гудуть ворожі літаки, як снаряди і бомби рвуть землю, роблять на її поверхні тяжкі рани. Під час одного з таких боїв біля Вязьми німецький снаряд попав прямо в нашу установку, нас було засипано землею. Десь через півгодини мене з товаришем відкопали уже ледь живих. Три дні після цього не могли ходити і повзали на ліктях, але від госпіталізації відмовилися. Ще декілька місяців пробув на фронті, поки дев'ятнадцята армія не потрапила в оточення. З цього часу й почалася чорна смуга життя в німецькому полоні. Саме тут з великим болем у серці відчув на собі значення слів: раб, негідник, бидло. Так нас називали німці, заставляючи виконувати найбруднішу, чорну роботу. Таким було ставлення поміщика у селищі Адмандорф, власника фабрики у містечку Гемер. Та справжнє пекло чекало на шахті у Вансайкелі. Робота була важка і небезпечна. Працювати приходилося по 16-18 годин на добу. До того ще й били. Одного разу, після удару німця, я не стримався і відповів йому тим же. Щоб не підставити своїх товаришів під небезпеку (а це міг бути розстріл), я втік. Та хіба можна було знайти притулок у чужинецькій землі? Хіба можна було втекти від німецьких вівчарок? Через декілька днів мене спіймали і відправили в інший табір, з якого про втечу годі було й думати. Весь час спрямовував свій погляд за колючу огорожу, серце кричало від болю розлуки, а думки птахами летіли на Україну. Пройшли довгі місяці, роки, американські війська бомбили Німеччину з повітря. Згодом почалася метушня, і всіх нас, військовополонених, забрали у приміщення Червоного Хреста й оголосили, що відправлятимуть додому. Це було найрадісніше повідомлення. Ми сміялися і плакали, з нетерпінням чекали потягів, щоб швидше від'їхати із землі чужої і непривітної. По дорозі до Бреста співали українських пісень, милувалися краєвидами, п'яніли від пахощів трав, дерев. Це була незабутня дорога, де зійшлися радість повернення додому, любов до землі рідної, тверда віра у перемогу. Радість повернення підсилювалася ще й тим, що війна наближалася до кінця. Останні місяці пришилося дослужувати у трудовому батальйоні під Москвою.

Найщасливіша мить у фронтовому житті - Перемога. Сміялися і плакали, почувши цю втішну вісточку. Та повернення додому затягнулося аж на рік. Потрібно було заліковувати воєнні рани, відбудовувати народне господарство під Москвою.

22 квітня 1946 року, через довгі й важкі шість років, повернувся до рідної хати. Довкола - розруха, зубожіння, біль втрат. Важко було людям, але окриляла радість визволення, миру, спокою.

Роботи кругом вдосталь. Земля потребувала рук. Тому працював спочатку трактористом: переорював землю, сіяв хліб, возив сіно. Потім змінив трактор на машину, за плечима сотні тисяч кілометрів доріг. А в самого вже підростали дві дочки і двоє синів.

Йшли роки, вкривала сивина волосся, а шоферська доля міряла й міряла кілометри. Вже й онуки з'явилися у сім'ї, а потім - правнуки, вже й новий біль заятрив серце: втратив дружину, сина. Тепер живу в хаті самотою, та щодень навідуються до мене внуки, правнуки: їсти принесуть, в хаті лад дадуть, добре слово скажуть. Зайдуть вони в хату - і хата світлішає, і на серці затишно.

Радісна посмішка пробігла по дитячих обличчях. Приємно було їм чути хороші відгуки про себе, цікаво послухати про нелегку долю прадіда. Це була не просто розповідь - це був урок мужності.

Духмяно пахли сади. Травневе сонце піднімалося все вище й вище. Перший промінчик  торкнувся обличчя Василя Степановича, а лагідний вітер зронив на посивілу голову біло-рожеву пелюстку яблуневого цвіту. Йшла весна Перемоги.

Роза Грицюк