Горунйо, Горина, Горинь

 

Довго географи і картографи не могли встановити, звідки ж бере початок волинська красуня. Зокрема Ю. Крашевський у 1840 році стверджував «Горинь починається біля села Устечка на Волині». Трохи пізніше дослідник А.Братчуков (1868р.) йому заперечив аргументом, що, мовляв, Горинь витікає біля села Горинки на Кременечинні. І справді, у плетиві струмків, котрі беруть початок на плесах Кременецьких грі. Заїджому мандрівнику нелегко розібратися, котра з тих артерій є витоком неспокійної річки. Лише прискіпливі фахівці детально вивчали гідро-географічне розгалуження верхів’я Горині і зробили висновок, що вона започатковується між горбами на висоті 345 метрів над рівнем моря в селі Волоці. Протікає вздовж західного краю Українського кристалічного щита, перетинає біля Славути та Острога вузьку сугу. Малого Полісся, ділить на дві частини Рівненське і Гощанське плато – північну околицю Волинської височани і за Оржевом входить у зону Волинського Полісся.

Різноманітність рельєфу позначається і на характері краєвидів. На шляху Горині зустрічається напів-гірські, долино-терасові, піщано-горбисті, болоьянії лугово-болотяні та інші типи місцевості. Наша річка від суто поліських відрізняється сталими берегами та швидкою течією, хоча за своїм географічним розміщенням мала б бути млявою, часто міняючи русло. Горинь звично несе свої води з півдня на північ, що також оригінально, проте вона часто завертає то на схід, то у бік заходу. А на окремих відрізках прямує в бік витоку, прорізуючи глибоко ліси, луги, болота. І подібні різкі порухи трапляються впродовж усього 659 кілометрового шляху.

Про походження назви річки побутує кілька тлумачень. Одні історики та географи пов’язували її з готським словом «гарун-йо», що означає «повінь», інші з південнослов’янськими (іллірійськими) «гері-он», цебто «джерело». Та наймовірніше, що назва нашої річки походить від давньоукраїнського слова «горина», тобто «гірська країна», гориста місцевість. Адже майже до XV століття річку й справді називали Гориною, а землі, що лежали обабіч неї, - Погориною. Саме так вона згадується і в літописі Іпатіївського монастиря під 1151-м роком. Ведучи мову про князя Ізяслава Мстиславовича, хронограф тих подій зазначив, що князь, перейшовши (ріку) Горину, став тут на (річці) Хотрії... (Літопис руський, К. «Дніпро». 1998, с.236).

Сучасна назва з’явилася дещо пізніше. Підтвердженням цього може бути і запис від 1450-го року. Дослідники в одній з українських грамот зустріли таке: «... урочища синові моєму Василю отказую в повіті Луцькім над Горинь-рікою...».

Горинь на своєму шляху перетинає сучасні Тернопільську, Хмельницьку, Рівненську та Брестську (Білорусь) області, огинає десятки міст, містечок, сіл, у населення яких можуть побутувати інші назви річки Важлово, що скрізь гордяться нею, зачаровуються її красою. Адже Горинь від перших поселенців на її берегах і до сучасних завжди була і залишається годівницею, трудівницею, захисницею. Вона сталося вічно живою історією і невід’ємною частиною чудового, здавна заселеного краю, хоча про довколишні землі в літописах почали згадувати лише з XI століття нової ери.

Експедицію в урочище «Дуби», що поблизу сіл Лютинськ та Велюнь і належить Висоцькому лісництву, допоміг організувати директор Лютинської ЗОШ Михайло Гриневич. Він показав нам місце гніздівлі в цьому заповіднику сірих чапель.

«Якісь чорні качки з’їдають макуху, розсипану на ніч», - скаржилися нам місцеві рибалки. Коли ми наблизилися до колонії чапель, зрозуміли, про кого йдеться. Це виявились баклани – птахи ряду пеліканоподібних. Серед близько ста гнізд, які налічуються в колонії чапель, до тридцяти належать саме цим птахам. Досі не було зафіксовано факту гніздівлі бакланів у Рівненській області, тому це є для нас справжнім відкриттям. В Україні основна популяція цих птахів охоплює Азово-Червономорське побережжя та русло Дніпра. Але в останні роки спостерігається тенденція розселення бакланів по менших водоймах. Виявлена колонія базується на перетині двох напрямів поширення – з Півдня, тобто від української популяції, та з Прибалтики. За свідченням місцевих мешканців, баклани на цій території проживають більше п’яти років, отже це їх постійне місце гніздівлі і діні популяція є сталою. До речі, баклани харчуються виключно рибою, тож макуху, залишену рибалками, вони не з’їдають. Очевидно, їх приваблює риба, що масово збирається в місцях підгодівлі.

Гнізда сірих чапель та бакланів розміщені на старих дубах, іноді по кілька десятків на дереві. На час нашої експедиції в кублах вже були експедиції в кублах вже були пташеннята. Під гніздами знаходили шкарлупи від яєць, які у обох видів мають блакитний колір. Також на землі розкидано чимало риби, яку птахи гублять під час годівлі пташенят. Ми знаходили і напівперетравлену рибу, і живу (один живий короп був розміром з долоню). Присутність людей біля колонії викликала у птахів занепокоєння, але вони швидко заспокоїлись і продовжили годувати пташенят. Цікаво, що птахи в колонії дуже галасують, вони кричать також цілу ніч, не замовкаючи ні на хвилину, в чому ми особисто переконалися, ночуючи під цією колонією.

Учасники експедиції не ставили за мету знайти гніздо чорного лелеки, щоб не турбувати птаха в період розмноження. Достатньо було побачити птахів, які зустрічалися як поодинці, так і парами, аби переконатися, що в заповідному урочищі таки є гніздо цього рідкісного виду, і, можливо не одне. Чорного лелеку цьогоріч ми спостерігали і на річці Жильжанка, що біля села Корчин Костопільського району.

Дуже мала кількість дятлів мешкає в урочищі „Дуби". Тут, на площі більше 300 гектарів, їх гніздиться всього кілька пар. Це можна пояснити тим, що в старому дубовому лісі росте дуже мало інших дерев, тож птахам бракує м'яких порід, у яких вони могли би зробити дупло.

На водоймах заплавних лук між селами Лютинськ та Висошьк гніздиться велика колонія крячків, серед яких - чорні та білокрилі,. їх чисельність в останні роки знизилась в цілому по Україні. Також тут гніздяться чимало чайок, що їх тутешні мешканці знають як книги. Кількість цих птахів також зменшується.
10-11 червня я провів додаткове обстеження колонії чапель в урочищі «Дуби». Там мене чекала несподіванка. Якраз під гніздами чапель, на землі виявили великого хижого птаха. Це був орлан-білохвіст.

До слова, в Україні гніздиться не більше 10 пар цього виду. Білий хвіст орлана свідчив про те, що іде дорослий птах, адже вій стає білим у п'ятирічному віці. Однак орлан не міг літати. Як виявилося, у нього було травмоване одне око. Напевно, лід час полювання птах зазіхнув на пташенят чапель, і ті його поранили. Вижити сліпому на одне око хижому птаху в природі неможливо, тому довелося його забрати. Цього орлана-білохвоста було передано у Рівненський зоопарк, де він мешкає й досі. Розмах крил орлана-білохвоста може сягати 2.5 метра, основним кормом птаха є риба, хоча вій може полювати на водоплавних птахів і ловить навіть лисицю. Врятований мною птах був відносно невеликого розміру, виходячи з цього, можна припускати, що це самець. Хоч птах був порівняно невеликим, та впіймати його було нелегко. Мало допоміг і досвід: кігті не раз впивалися в руки, хоч вони і були захищені одягом; сильні удари дзьоба також були дуже болісними. Випробування продовжувалися і тоді, коли вдалося помістити птаха в наплічник: із живим вантажем довелося перепливти кілька водойм на надувному матраці, потім - п'ять кілометрів пішки, а після цього - три години в задушливій маршрутці.

В унікальному поліському краї, як і скрізь, стаються зміни, і частіше - в гірший бік. Помітний негативний вплив людини. Більшість рідкісних видів птахів та тварин, якими славиться Українське Полісся: журавель, чорний лелека, глухар, беркут, пугач, рись тощо, - виживають, ховаючись від людей у старих глухих лісах, на заплавних луках та заболочених місцевостях. Однак відомі й випадки, коли люди, знаючи місце проживання якоїсь тварини, не чіпають її, бережуть. Як-от - урочище „Дуби", в якому присутність крислатих велетів сягнули вже трьохсотрічного віку. Колонії чапель, що гніздяться тут, також може бути кілька сот років. І можуть вони прожити тут ще стільки ж, якщо, звісно, на допомогу весняно - осіннім затопленням, що на певний час ізолюють діброву, будуть приходити люди і берегти цей заповідний куточок завжди.

Василь ІЛЬЧУК,
голова Рівненського обласного відділення
Українського товариства охорони птахів, м. Рівне.