Зламані долі

 

(Спогади   людей, які   були   вивезені   на   примусові   роботи   до Німеччини)

Берестень Танна ФедорівнаБерестень Ганна Федорівна  - 4   травня   1924   року   стало   моїм   днем народження. Батьки, діди і прадіди   були лютинцями, а тому Лютинськ - моє рідне село.

Попала до Німеччини я разом зі своєю подругою Параскою. Ми не розлучалися ні в поїзді, ні по приїзду у Німеччину. У Німеччині один німець запитав: «Хто із вас уміє доїти корови?» Я відповіла: «Я умію». Німець залишив мене у себе, а Параска поїхала далі.

Мене привели у кімнату, де стояли три ліжка, і показали, де моє ліжко. Біля нього я поставила свої постоли, бо іншого взуття у мене не було.

На другий день мене повели у поле і дали десять рядків прополоти від бур'яну.

Ми довго не знали, де ми, біля кого ми, хто наш хазяїн. Весь час у Німеччині працювала у полі. Там пройшли мої молоді роки.

Після закінчення війни повернулася в рідне село. Працювала в колгоспній ланці, потім магазина прибирала. Зустріла хлопця Івана. Він також був у Німеччині, працював на заводі. Довго не мали де жити з ним. У моїх батьків було 5 дітей, а хата на одну кімнату . У нього те ж саме. Побудували маленьку хатинку, її нам вистачало на двох, бо дітьми нас Бог обділив. А тут ще й чоловік почав випивати. То й щастя в житті я й не бачила. Прожила з чоловіком - п'яницею до старості, уже 8 років вдова, та ще й осліпла. Така моя доля.

Лінник Лідія ДмитрівнаЛінник Лідія Дмитрівна. У бідній селянській сім'ї народилася 4 серпня 1926 року в с.Лютинськ.

Коли почалася війна, то мала лише п'ятнадцять років, а у Німеччину попала шістнадцятирічною. Тут возила бідони з молоком. Хазяїн дав кобилку з возом, щоб возити ці бідони. Робота була тяжка. І одного разу підірвалася від тяжкої ноші й захворіла. Хазяїн відвіз у лікарню і повернувся додому, а мене залишив. Мені дали таблетку, і відразу покращало. Але треба було добиратися додому. По дорозі побачила, що у якійсь хаті горить світло. Постукала туди, і вийшла жінка - німкеня. Побачила мене, завела у хату і дала їсти. Навіть до мозолів приклала мені трошечки сала.

За ніч я відпочила, а вранці пішла уже додому. Коли ми поверталися на Україну, то плакали від радості. По приїзду з Німеччини, постійно їздила на сезонні роботи по всій Україні. Нажаль, так і не змогла одружитись і все своє життя прожила, руку об руку із своїм рідним братом.

Лінник Лідія ДмитрівнаБорсук Катерина Дмитрівна. Народилася в с. Лютинськ 30 грудня 1924 року. Коли нас забрали у Німеччину, мені йшов 18 рік. Вивезли мене у перший четвер після Великодня. Усіх нас було 30 чоловік. Із них 4 українки і 3 українця, 22 полячки і 1 поляк.

Вивезли у 1942 році. Були ми там по 1945 рік. Завезли нас у місто Тендаль. Спочатку я працювала на сільськогосподарських роботах: на полі, гребла і возила сіно, грузила на трактор, годувала свиней, допомагала на кухні.

Хазяїна звали Вальдер Райник. Віддав мене на фабрику, на якій виготовляли цукерки у місті Царгермун. Жили ми там у табірному цеху. Потім на літо у травні хазяїн забирав назад. Там я уже й була. Вихідний у нас був у неділю. Годували погано по 4 картоплини, трошки цукру і чашку несвіжого чаю. Коли були великі свята, то пекли бабку і хазяйка по куску нам давала. Хазяїн був не дуже поганий. Одного разу купив усім білети у цирк.

Потім війна закінчилась і нас забрали додому. Переправили через річку Ельба, Спочатку привезли у Белосток, а потім посадили в поїзд і відправили в Дубровицю. Там, в Дубровиці, я зустріла свого майбутнього чоловіка. Він був з Сельця. Я його впізнала, адже, ще як була мала, то ходила до церкви в Селець. Я спитала: «Діду, ви з Сельця, а можете забрати нас і відвезти додому?» Дід погодився і відвіз нас на кінець Сельця. Я йому подякувала і пішла додому по стежині, повз могилки. Через декілька років вийшла заміж. Через рік, у нас народилась дочка. Але коли їй було три роки - вона померла. Батьки мого чоловіка були добрі. Його батько поважав мене, але мати мене не любила. І коли свекор помер, то свекруха почала ставитись до мене гірше. Після смерті дочки, вона заставила його піти від мене. Він мене покинув і поїхав під Москву. Там знову одружився, я так і залишилася одна. Спочатку жила у тітки, а потім люди підказали, що недалечко є маленька, старенька хатина. Туди я і перебралась. Там я мала: і свиней, і корову, і Інше господарство. Прожила там 18 років, а потім переїхала      в цю хатину, де зараз і живу.

Чудік Олена Дмитрівна. Народилась я в 1925 році у с.Лютинськ, і тут пройшло моє дитинство. Коли настала війна мені було 14 років, а 3 травня 1943 року ми потрапили у Німеччину. Мені тоді йшов 17 рік. Брали не всіх, а тим хто не хотів іти - грозили спалити хати. Вели нас під конвоєм до поїзда. Поліцаї били камінням. Багато хто тікав, але я не змогла. їхали ми в товарнику. По приїзду, хазяїни (баври) вибирали нас. Мене з сестрою і двома односельцями взяв один хазяїн. Жили ми в окремому двохповерховому будинку, хазяїн жив окремо. Спочатку працювали на полі, гребли сіно, возили його, а потім працювали на фабриці. Годували 3 рази на день, але їжу давали погану. З дому отримували тільки листівки , і то рідко. Серед нас були і полячки, і французка, і З росіянки. Нам було дуже важко, але надія повернутись додому не давала нам здатись. Так ми пробули в Німеччині 2 роки, а 9 травня 1945 року нас визволили американці. Після визволення ми ще пробули в Німеччині  1  місяць (розбирали заводи), але хазяїн не заставляв нас, бо боявся американців. І осінню 1945 року ми нарешті потрапили додому.

Після приїзду з Німеччини працювала в колгоспі у рідному селі. Трудилася у польовій ланці, доглядала і обробляла посіви буряків, картоплі, льону. Вийшла заміж, народила четверо синів. Займалася вихованням дітей і, звичайно, продовжувала працювати на колгоспних ланах. Тяжко пережила смерть трьох синів, які померли у розквіті сил. Залишилася вдовою. В останні роки життя тяжко хворіла, жила самотньо. Частими гостями були невістки, онуки, учні школи.

На 83 році її життя обірвалось.

Наталія Гаврилюк

Воєнні світлтини

 

Шинкар Василь СтепановичПрізвище, ім’я, по батькові учасника війни: Шинкар Василь Степанович.

Дата і місце створення фотографії: серпень 1941, м.Вазьме, Росія.

Військове звання: рядовий, артилерист 86 дивізії 523 полку.

Коротка історія про учасника війни: Шинкар Василь Степанович 1918 р. н., уродженець с Лютинськ Дубровицького р-н, Рівненської обл. На фронт пішов з армії куди був призваний у квітні 1940 р. У бою під Вязьмою був ранений, на фронт прибув, коли 19 армія потрапила в оточення, далі був полон. З часу визволення з полону до травня 1946 року здійснював відбудову народного господарства під Москвою. Потім робота в народногосподарському комплексі країни до виходу на пенсію. На даний час Шинкар В.С. на заслуженому відпочинку.

 

Соловей Михайло ЯковичПрізвище, ім’я, по батькові учасника війни: Соловей Михайло Якович.

Дата і місце створення фотографії: 1944 р., Польща.

Військове звання: рядовий другого Білоруського фронту.

Коротка історія про учасника війни: Соловей Михайло Якович 1917 р.н., уродженець с. Лютинськ Дубровицького р-н, Рівненської обл. В період німецької окупації знаходиться на окупаційній території до січня 1944 р. Після визволення села від німецько-фашистських окупантів, зразу ж в січні 1944 р. призваний в ряди Радянської армії. Був кулеметником в піхотних військах другого Білоруського фронту, яким командував маршал Радянського Союзу Константин Рокосовський.

 

 

Хомич Данило РомановичПрізвище, ім’я, по батькові учасника війни: Хомич Данило Романович.

Дата і місце створення фотографії: 1945 р., невідомо.

Військове звання: рядовий першого Білоруського фронту.

Коротка історія про учасника війни: Хомич Данило Романович 1925 р.н., уродженець с.Лютинськ Дубровицького р-н, Рівненської обл. На фронт пішов із Черкас, де перебував на службі. З 1942 р. по 1943 рік був у полоні, після визволення фронтова дорога пролягла Польщею, Чехословаччиною, Румунією. Брав участь у штурмі Берліну, був поранений. Після війни працював у колгоспі. На даний час на заслуженому відпочинку.

 

Берестень Михайло МиколайовичПрізвище, ім’я, по батькові учасника війни: Берестень Михайло Миколайович.

Дата і місце створення фотографії:1945 р., Чехословаччина.

Військове звання: старший сержант першого Українського фронту.

Коротка історія про учасника війни: Берестень Михайло Миколайович 1925 р.н., уродженець с.Лютинськ Дубровицького р-н, Рівненської обл. В період німецької окупації знаходився на окупаційній території до січня 1944 р. Після визволення села від німецько-фашистських окупантів, зразу ж 1 січня 1944 року добровільно пішов на фронт. Служив у танкових військах. Приймав участь у визволені Львова, Бухареста, Добритеня, Будапешта, Чехословаччини. Після 1948 року працював робітником у дорожньому відділі. На даний час на заслуженому відпочинку.