Наш край - Про село

ГородищеЗа шелестливою тополиною стіною, за великими гаями і садами, під легким вітерцем грає хвилями золоте море хлібів. І враз на обрії, як на постаменті з'являється квітуче поліське село Городище. Історія села Городище таїть в собі багато загадок і таємниць, які можливо, не будуть ніколи розгадані. Дуже шкода, але ніде, ні в яких виданнях про наше село не написано нічого.

Городище належить в основному центральній садибі. В нас центральна садиба  - село Тумень, а наше село підпорядковане до Туменської сільської ради. Тому познайомимось з історією нашого села з розповідей старожилів його. Всі вони, а це: Пилипчук М.П., Новик Г.Т., Бик Л.Ф., Хомицька О.Д. розповідають, що наше село Городище почало засновуватися із Дворця (зараз називається вулиця).

Згадує Бик Любов Федорівна про те, що розповідала її бабуся. Дворець був великий і гарний. Стояв він на горі над річкою Сирань. Не далеко від нього стояло ще вісімнадцять хат. І Дворець  і хати були огороджені кругом високими околотами, це така огорожа із плашок дерева. Місцеві жителі ставили таку огорожу для захисту села. За цим околотом були городи наших предків. Потім на цих городах стали будуватися люди. Зараз частину села називають "городами". Все село знаходиться на підвищенні. А ще вище стояв Дворець (ніби в горі). І через те село стали називати Городищем.

Коли в'їжджаємо в село то і видно, що воно стоїть на підвищенні, тобто на горі. Село було дуже маленьким і убогим, але швидко росло і розбудовувалось. Біля села протікає дві річки – Горинь і Сирань. Не далеко росте густий ліс. В річках люди ловлять рибу, в лісах збирають гриби, ягоди, заготовляють дрова. Ще люди займаються землеробством і скотарством.

За часів буржуазно – поміщицької Польщі в селі була збудована школа в 1934 році і був перший учитель поляк. Люди пам’ятають тільки прізвище вчителя – Урицький. Клубу і хати – читальні не було. Молодь збиралася на вечірки по хатах.

Особливою втіхою історії села стали вересневі дні 1939 року. Село відчувало отриману волю, раділо їй, проймалося бажанням будувати нове життя. Та незабаром це нове життя потрібно було захищати зі зброєю в руках. 130 мешканців Городища воювали на фронтах, 54 з них нагороджені орденами і медалями, 63 – полягли на полі бою. Не повернулись до рідних осель – 47 жителів села Городище.

Бойові заслуги 162 захисників увіковічені обеліском-Загиблим односельчанам, спорудженим поблизу школи в с. Тумень у квітні 1991 року.


Турович  Михайло Романович, 1918 р.н.

Гузич Григорій Несторович, 1918 р.н.

Гречко Володимир Степанович, 1926 р.н.

Московчук Дмитро Дмитрович, 1908 р.н.

Кисіль Адам
Дмитрович, 1924 р.н.


Новик Іван Петрович, 1926 р.н.

Мазанович Степан Степанович, 1921 р.н.

Мишук Іван Матвійович,
1918 р.н.

Рожкевич Адам Софронович, 1921 р.н.

 

Всі вони нагороджені орденами і медалями:

Нажаль і цих ветеранів вже немає в живих. Важко жилося людям, але не зважаючи на труднощі, село жило і молоділо. В 1948 році Був організований колгосп, в ньому нараховувалось 14 чоловік. Першим головою колгоспу в Городищі був Гузич Іван Нестерович. Згодом в село приїхали до школи нові учителі, це були сестри Рома і Ніна Пенковські. Вони вчили нове покоління грамоті, сіяли в їх серцях добро. Ожили люди, побудували свій цегельний завод, млин, хату – читальню і клуб. Через деякий час цегельний завод було зруйновано і на місці його стояла кузня, яка славилася на всі околиці. Незмінним ковалем, майстром своєї справи, в цій кузні працював Мазанович Іван Павлович. Так як кузня стояла на дуже гарному місці, на горі біля річки, то ця місцевість притягувала до себе молодь. Щовечора тут збиралася молодь села, грала гармошка чи баян, лилася українська пісня. Це було улюблене місце відпочинку. Не далеко від кузні в 60-их роках минулого століття в селі Городище побудували птахоферму. Довгий час завідуючою була Гречко Євгенія.
Нині процвітає моє рідне село, яке розташоване на кордоні з Білорусією. З 1998 року біля села відкритий Державний пункт пропуску "Городище".