Дудар Марта "Чорним по білому" Друк

Від автора

Скільки раз ми заглядаємо туди, де мрії так далеко від дійсності… Та чи можемо ще скріпити руки в молитві з надією втримати подихом пір’їнку з того почуття, що залишає нам після себе тінь кохання?

Я пишу не для того, щоб назватися смертною чи вічною, а щоб відчути себе слабкою. Слабкою перед коханням, надією і вірою… Красиво пише той, хто ніколи не відчував того, що пише. Відчуття натхнення схоже на лихоманку, яка дозволяє жити в кількох вимірах одночасно.

Душа залишається ниткою серця, котре тримає в руках Бог… Зірка почуття, яка падає на чоло, вчить нас не оглядатися назад на карикатурні рекламні щити чи намальовані усмішки, а йти назустріч магії натхнення, яка дає неоціненну силу побачити добро між сутінками дріб’язкових та апофеозних снів, де навіть схизмат може знайти собі надійний притулок.

Мабуть, та краплина сміху, що ми наливаємо у келих чуттєвості, висихає на дні і перетворюється в сарказм. Але, щоб бути сильним нам вистачає знову наповнити цей келих і випити цілющий нектар з дитячих очей, що повертають нашу кров на шлях, давно пройдений Місяцем. Варто лише подивитися вгору, де ніхто не залишить брудних слідів, і ви побачите те, що ховається за небом…

Сонце всередині кожного з нас, тільки дозвольте йому дарувати тепло!


Заповідь

Слово… Тебе шепоче мені доля в блаженному екстазі невинного сну, цілуючи вуста мої промінням свого сонця. Тебе ж вона і розсипає, як попіл, за кривавим шляхом на Голгофу, що знов і знов ти, слово, торуєш собі, забувши про анафему всього світу… Слово, ти– вочах німої дитини, як і кажуть більше ніж сухі факти, закопані глибоко у брутальності людської душі… Ти відпускаєш нам гріхи і проклинаєш водночас, відроджуючи унаших серцях первісну тваринну черствоту, безпосередність, безжальність, справедливість і мстивість, але саме цих якостей нам і не вистачає...

Хоча тобою ми часто граємося,але раз закинувши, як непотрібну ляльку в куток, залишаємося сам на сам із незліченними мовчазними стінами Фатуму… Досить однієї миті, щоб ти перетворило життя у пристрасне блаженство, але не вистачає вічності для того, щоб осягнути тебе – божественний ідеал руйнівної, неповторної, але такої жаданої краси… Я тебе присвячую комусь там, далеко, де плачуть за знедоленими та грішними дітьми Божими.

Тебе я чую зі своїм першим подихом, ти перевтілюєшся в мене із страхітливою силою абсолютної влади над свідомістю… Я бачу тебе без маски, але кожен раз все з новим обличчям, яке малюю сама на полотні свого життя. Перед тобою я не маю права піднятися з колін, адже, як Серафим, я молюся на камені святої історії все своє життя, не шкодуючи для тебе, слово, свого чола, яке розіб’ю до крові в божевільній молитві за твоє воскресіння.

Слово, о вигнанце віків! Тебе посадили на сталевий ціп, як гризького пса, замучили чужою брехнею, яка іржею в’їлася у твої крила, колись давно позичені в Ікара…

Слово, я навік твоя раба, але живу не миттю неволі, а лечу до мінливої свободи, захованої у струнах мого ж серця, яке грає пісню, що її написав дощ…

Тобою я марю, мені вже байдуже з якої чаші пити, бо знаю, що все одно сп’янію від твого вина, що мої предки заповіли берегти до кінця світу…

Ти – моя Мойра, бо з кожним кроком даруєш і забираєш дорогоцінні та мізерні моменти життя.

Слово… Твій квіт – моя зірка, твої пелюстки – мої сонячні зайчики, які з’являються і покидають мене, цілуючи вії і шепочучи заповідь, яку чую тільки я : «Свобода – твоя істина…».


Життя нотами Шопена

Світло… Вітер ласкаво обвіває скроні, з невгамовним шаленством цілуючи ніжно вуста, забуваючи про всіх довкола, і водночас голубить увесь світ, крутить почуття у своєму шаленому вихорі. З ним я забуваю себе і опиняюся в непроглядній пітьмі, в якій раніше була не спроможна віднайти грішне світло. ..

І ось ідеш ти… Такий самотній, давно чужий мені, загублений у полисках фальшивого щастя, яке, даруючи хвилину божевілля, з кожним кроком відбирало в тебе здатність відрізняти день і ніч. Ми знову з тобою дивимося в один бік, проте ти з холодним, байдужим, хворобливим задумом заглиблюєшся у небуття, тікаючи від переродження, а я ще живу надією, що знову зустрінуся з твоїми смарагдово-ласкавими очима, які знала до сьогодні.

«Життя – маріонетка в руках наших бажань, котрі такі гірчичні та проперчені гнилим самолюбством, що відбиватися від них уже несила. Моя кров уже не так нуртує, як тоді, коли у мені пробуджувалась квітка кохання кольору моря до тебе. Мої пальці вже не просять шпаги, пензля чи струн, їх перебила затхлість цього світу. Я не хочу охороняти далі мавзолей нашого мертвого кохання. Пробач…» - сказав той, хто був для мене демоном і Богом, зоряний пил чиїх очей я бачила в нотах Шопена…

Та раптом вітер стих… Мою кров якась химера випивала з жагучою пристрастю, моє серце зажило своїм життям… Воно перестало співати пульс життя, а завило реквієм зболеним почуттям. Я стала тінню чиєїсь невідомої тіні. Моє життя здалося чимось мізерним, що не варте навіть брудної калюжі, яку намалював дощ… Моє серце замовкло…

Хтось бігає, метушиться у білих халатах. Навіщо ця даремна товкотнеча на одному місці? Навіщо вони шепочуть один одному слова, які збіжать як вода і висохнуть на палючому сонці моїх страждань?

І лиш ти, вітре, прийшов, щоб знову вгамувати мене, серце, яке колись ніжив у своєму шовку, яке обгортав гріховними грозовими хмарами, що зливалися в екстазі і народжували дощ. Ти один все ще кохаєш мене, ти єдиний проведеш мене туди, де я знайду свою долю…

І знову моє дихання переривається кадр за кадром, як старий анімаційний фільм. Хтось тихо плаче… Чиїсь сльози пропікають наскрізь моє тіло і холодять душу. Це мій демон і Бог, зоряний пил чиїх очей я бачила в нотах Шопена…

У мою свідомість пробиваються далекі відгуки хрипкого голосу, що періодично шепоче глухі слова : «Скальпель… Вата… Розчин…Кардіостимулятор…Розряд…». Щось мене лоскоче там, у грудях, де я поки що живу…

Раптом, наче з якоїсь дикої тварини вивергається крик: «Хто вимкнув електрику?!». Мій біль тихо, але впевнено перероджується в екстаз, а вітер бере лагідно за руки і шепоче:«Уже час…». Останнє, що я чую, – лише тихий плач мого демона і Бога, зоряний пил чиїх очей я бачила в нотах Шопена…

І ось довгоочікуване світло…
P.S. А в іншому кінці містаякісь підлітки дражнилися з електропроводами. Вони не знали, що обіграли життя, і що останній подих чийогось серця був заглушений шепотом вітру…


Mysterion (Таїнство)

Дощ тихо торкається моїх вуст, гіпнотизуючи їх своїм отруйним ароматом… На зруйнованій бруківці мого життя краплинами він вирізає своє ім’я, яке я все одно ніколи не зрозумію. На розцяцькованих обличчях знову й знову вчувається його іронічний сміх наді мною, бо лише вітер має силу його втихомирити. Чому кидаючи мить в обійми Морфея, я знову лину до тебе, такого чарівливого та невблаганного, такого незбагненного та чутливого, такого таємничого та священного?..

Кожного разу, цілуючи скривавлені ноги Ісуса,я згадую, що була твоєю Марією Магдалиною, яку, однак ти давно загубив у звабах минулого і спокусах майбутнього… Зараз я можу бачити твою тінь, яку ніколи не зловлю чужим світлом, котре вкрала , дивлячись на твої шалені танці з життям біля вогнища спопелілого відчаю. Зараз відчуваю твої терпкі обійми лише уві сні, адже тепер зі студеної калюжі розбитого скла наших почуттів, я все ще відчайдушно прагну скласти мозаїку з тих скалок, які вп’ялися мені в душу і своїми гострими кінцями розкраяли моє серце наполовину, при цьому розкидавши їх по Молочному Шляху.

Знову сама і вже давно не твоя… Радію від миті, коли забуду себе у сні і віддамся гріховній насолоді бути коханою. Ти полетів до нового сонця, а я … А що зі мною? Я лише залишаюся біля старого світла, яке обпалило мої вії і висушило серце. І дозволяю собі лише згадувати…

«Ми з тобою, як сонце і місяць » - кажеш ти, ніжно торкаючись кінчиками пальців до мого волосся, і залишаючи закоханий погляд на моїй долоні.

  • Невже такі різні?
  • Ні, просто я не бачу твого темного бокуі це мене лякає… Я готовий віддати життя, щоб знову побачити тебе поряд на секунду, щоб відчути стук твого серця, яке б’ється в один такт з моїм, щоб втопитися в твоїх очах, які залишаються єдиним, але неповторним зв’язком із цим світом…
  • Ти знаєш, а я готова жити заради тебе… Ловити твій подих, як божевільний фанатик женеться за вічною славою, наздоганяючи лише свою тінь… Я вірю, що тебе мені послав той, хто знає ціну життя і неоціненність його втрати…

Ікаріус глибоко зітхнув, ловлячи губами сльозу, яка крапала з мого дощового серця. Він відкрив свою вроджену ніжність і побачив у мені те, чого не помічали люди, які у веселковий дощ ходять з розкритими сірими парасольками і кажуть, що обожнюють ті краплини, які він жертвує світу… Я пізнала ритуал благочестивості, який генії ховають на старому горищі черствоти людських сердець… Мені здавалося, що Ікаріус колись давно спалив свої крила і, замість того, щоб впасти у бездонну прірву, він розділив своє життя зі мною…

Ми тихо сиділи на даху обсмальцьованої будівлі, яка, мабуть, колись перетерпіла пожежу. Я та Ікаріус зачаровано слухали щемливий звук скрипки, що його породжували руки глухонімого скрипаля з дому навпроти. Ми крадькома стежили за його плавними рухами, які творили мистецтво, що розцвітало ароматною трояндою на землі, яка не варта навіть сонця. Коханий знову звернув свої сріблясто-спокусливі вії на мої очі і сказав : «Боже,як в них багато дощу… Як багато акварелі... І як мало гріха… Я досі пам’ятаю нашу зустріч кілька років тому, коли я отримав твого листа… - з цими словами він вийняв з кишені зім’ятий лист і зітхнув – Я буду вічно тримати його біля серця, щоб відчувати життя… Страшно подумати, що без цього папірця ми так ніколи б не зустрілися. Кожного разу я його читаю перед сном з надією, що навіть там, в далекому порталі людської свідомості ,зустрінуся з тобою…». Він усміхнувся своєю обеззброюючою усмішкою і ми разом опустили очі на ті слова, які залишили долю поза нашими душами…

«Ікарію, чи знаєш ти, як стати Богом? Мабуть, для цього варто вдихнути аромат подиху вітру, щоб збагнути ту цінну духовність, що він вселяє в наші серця, які наче засліплені дуче стоять на вершині свого хреста, де їх стратять із заходом краси, яка ніколи не повернеться до свого начала.

Я пишу тобі не для того,щоб ти збагнув дар життя, як поцілунок долі, а знову повернувся до того, з чого все починалося – любові.

Сидячи на березі річки, яка залишилася єдиною світлиною мого життя,я відчула своє тіло лиш ланцюгом, який приковує мою душу до землі. Спів птахів, який в далекому дитинстві чарував мене своєю витонченістю та природністю, перевтілився у плацдарм для фантазії, яка покинула мою свідомість, мов зрадник свою фортецю і розіп’яла мій світ під пеленою свого сонця.

Я знову пишу тобі ті самі слова, які писала чотири роки тому, нишком шукаючи давно загублене співчуття, яке гірко вражало мене своєю жорстокістю. І зараз, заглиблюючись у далину мінливого ранку, що, наче старий з крилами, присвятив гімн життя землі, я знову бачу твій неземний силует, який подарував мені неоціненну частинку того, що жахливий світ викрадає в людини на шляху її народження – істину.

Не знаю чи захочеш ти збагнути мене і мій настрій, який був таким ворожим тобі раніше, але знаю, що ці хвилини, які я провела на березі річки, пишучи тобі листа, залишаться найщасливішими в моєму житті...»

Ікаріус палко пив солод моїх очей і я хмеліла від його нестримної жаги відчути життя. Часто мені здавалося, що він потерпає від спокуси відкрити мені якусь таємницю. І тоді, сидячи на даху, ми знову й знову мінялися своїми очима з зорями, шукаючи в тінях розвітрену облудливість. Він нестримно вдихав мій подих і ми сміялися над цим світом, який був створений для того, щоб ми могли кохати.

Здавалося, що ми стали первісними творцями всього живого і на цьому світі залишаємося єдиними, хто знає для чого живе. Ми ж жили для того, щоб почути патетичну сонату дощу та розкрити книгу власних життів, котрі ошукали наші душі при народженні.

Одного разу ми знову пили амброзію неба, як раптом Ікаріус здригнувся. Фізичний біль, який конвульсивно рвав його тіло був схожий на пожадливого хижака, котрий поринав у вирій зимового відчаю і шукав тепла там, де давно замерзло сонце. Його стогони стали моїм розп’яттям. На мить мені здалося, що химера гріховності засліплює мої очі своїм каменетворчим поглядом Василіска. Земля під ногами Ікаріуса здригалася так, наче передчувала падіння неба. Я хотіла крикнути, але почула лише здавлений скрегіт власного голосу, який шаллю закутав мряку, котра була єдиним свідком наших страждань. Ікаріус втратив свідомість, а я лише безсило кликала на допомого когось, хто про мене давно забув… Машинально підбігла до телефону і набрала номер швидкої допомоги, стискуючи до крові на руках телефонні кабелі…

Ця ніч стала нефритом мого серця. Холодна та незмінно чуттєва, вона породжувала бажання відчути свободу слухати себе. Когось вибирає життя, а хтось залишається вільним бранцем вічності. Тієї ночі я вперше відчула як це – бути рабом дзеркала, яке плаче твоїми ж сльозами.

Стурбовано і меланхолійно вивчаючи свої лінії життя, я чекала вироку від тих, кого мало цікавило для чого в мені тече кров, що ще не застигла у венах лише завдяки моєму Ікаріусу.

Із кабінету вийшов старий чоловік у білому халаті і сірому обличчі. Він невпевнено крокував до мене… Я з тисячі поглядів пізнала цей – співчутливий і трохи флегматичний, той самий який колись безмовно повідомив про втрату мого брата Альрока.

Згадую, як ми разом пізнавали смак життя, дихали власним щастям, а потім – автокатастрофа, клінічна смерть і вимкнення апаратів життєзабезпечення… Це було так давно, та з кожним спогадом біль не старів, а розцвітав з новою силою, з’їдаючи щасливі миті своєю гниллю…

Лікар підходив до мене невпевнено і я відчувала його співчуття, від якого мене нудило. Він крадькома підкрадався до моєї душі, відрізаючи від серця по шматочку із задоволенням поглинаючи його судомну міць.

  • Ви родичка Ікаріуса ?
  • Ні. Я його дівчина. Лікарю, що з ним?
  • Я вас хочу запитати, він що наркоман?
  • Та, як ви смієте?!.. Він для вашої ж лікарні був донором. В нього четверта група крові з резус-фактором мінус – обурено піднімалось у мені прагнення відтворити істинне обличчя Ікаріуса, мого Ікаріуса…
  • Не може бути… В нас усе стерильно…
  • Що ви маєте на увазі?
  • Він хворий на синдром імунодефіциту людини.

Ці слова стали луною зла в моїх вухах, які не сприймали інших слів лікаря, котрий повідомляв про важливі деталі хвороби Ікаріуса. Я залишилася наодинці із своїми почуттями, котрі оглушливим криком боролися за своє існування. До мене долинув мій-таки глухий голос:

  • Можна мені його побачити?
  • Так, звісно.

Я йшла по довгому коридору до 13 палати, в якій спав дитячим сном мій коханий Ікаріус і думала, що я залишуся з ним до кінця чи вірніше до нового початку… Я вже сама не знаю чого чекати…

Його сріблясто-сірі вії знову дивляться на мене виваженим стомленим поглядом, підсвідомо чекаючи втрати, яка вже тримала його за руки і нашіптувала зрадливі слова свого погребіння.

Його бліді вуста, з яких хтось висмоктав усю кров, шепотіли такі слова для мене, які свинцем заливали серце і чарували своєю гнітючістю…

  • Я розумію все… Ти можеш іти…
  • Що? Іти? Невже ти думаєш, що моє життя чогось варте без тебе? Невже ти думаєш, що я буду сама слухати «Примху» Паганіні без тебе та ще й насолоджуватися коханням до цієї музики?…

Він тихо відвів свій погляд і сказав:

  • Та чи зможу я жити з думкою, що отруїв твоє життя?
  • Ми будемо разом жити, разом бігти вперед до світла…
  • Тільки для мене це буде світло в кінці тунелю…
  • А ми зловимо тепле проміння і закутаємось у ніжність сонячних зайчиків та втечемо від сірої днини, яка чигає на звичайних людей біля дверей власної свідомості…

Він простягнув свої руки до мене і палко вдихнув запах мого волосся, а потім відштовхнув від себе, гірко знесилившись:

  • Я тебе можу заразити…
  • А я вже заражена… Заражена коханням до твого голосу, очей і серця…
  • І ти мене не боїшся?
  • Скажи, а чи боїшся себе ти?…

Він відвів свої очі, щоб я не бачила його сліз, яких він страшно соромився…

  • А хто я ? Я – тінь цього тіла, яке лише сковує мою душу…
  • Не кажи так. Адже людиною може назватися лише той, хто відчуває тілом свою душу і душу своїм тілом… А все інше – лише лискучі обгортки, які криють у собі лише рекламу смерті.
  • Так, ти єдина даєш мені життя….
  • Я стану тобою…. Ми повернемося до початку…
  • Навіщо? Давай іти вперед – обганяти тіні і ще… Я хочу жити як жив, а не починати існування, яке лише обвуглить пориви душі…

Він таємниче посміхнувся і вже не боявся мене цілувати… Палко обійнявши, він потонув в океані насолоди кохати…

Ми залишилися такими, якими були раніше. Кожного вечора ходили слухати музику Баха, Шопена та Паганіні на дах обсмальцьованої будівлі, поринаючи в екстаз миті та зачаровуючись нашим проклятим коханням…

Той день, коли Господь розлучив мене з Ікаріусом я пам’ятала ще із свого народження… Дивно, але помираючи, він попросив мене кожен день приходити на дах тієї старої обсмальцьованої будівлі, яка була нашим сховком…

І зараз я знову слухаю «Примху» Паганіні, плачучи разом із скрипкою. Раптом гра зупинилась і я збагнула, що біля мене стоїть той самий глухонімий скрипаль, котрий доповнював своїм мистецтвом палітру наших з Ікаріусом почуттів.

Він мовчки простягнув мені конверт підписаний «Моїй Mysterion». Відкривши цей символ пізнання, я побачила такий до болі знайомий почерк мого страждання, мого кохання….

«Пам’ятаєш, як колись ти мене питала чи знаю я, як стати Богом? Відповідь проста – потрібно відчути себе людиною. Я знав, що давно був хворий цим світом, хоча мене можна виправдати, бо в ньому живеш ти… Та що я пишу? Який абсурд! Як можна звинувачувати хворого в тому, що він захворів?!

Я народився, коли зустрів тебе, та помирав кожного дня від нестерпної спраги знову поринути в той екстаз, що ти дарувала мені… Зараз я сиджу на обріях місяця, прагнучи зловити сонце, яке палить мої вії і охрещує небесами водночас. Дивно… Наші погляди, моя Mysterion, наткнулись на меч розплати за щастя, проте я радий що відчув цей пекучий біль, збагнув його суть… Цей лист – перший твій крок до життя, від якого,я думаю, ти відцуралася… Напевне, ти пам’ятаєш нашу першу зустріч… Я поглинав дух помаху твого віяла, а ти іронічно сміялася за ним над моїми жалюгідними спробами врятувати життя… Проте,я хочу, щоб твоя посмішка зараз нагадувала мені там – далеко, де я ,напевне, розпочав новий шлях або ж завершив старий, про цей земний світ, який любив наші сльози… Я б хотів, щоб ти пам’ятала наші терпкі поцілунки і не перетворювала мене в тінь минулого… Але не варто ставати однією з тих, хто ходить під парасольками і каже, що любить дощ… Я хочу, щоб ти знову жила, кохала, страждала, щоб знову когось палко обіймала… Повір, що я вічно буду кохати і чекати тебе…

P.S.Обміняся очима з зорями, і пам’ятай, що ти - Mysterion».

Я тихо заховала сльози.. Але плакала я від щастя, що колись зустріну його там, де ніч чекатиме ранок для створення нового світу. А поки… Поки я буду жити, сміятися плакати, я сама стану Богом…


Моя зима, моя весна, моя стихія

Дубровице... Ти – моя зима, моя весна, моя стихія… Для тебе я падаю і підіймаюся, щоб знову перемогти себе, в той час, як моя свідомість шепоче про поразку. Для тебе я уповільнюю швидкоплинну мить, щоб знову повірити у вічність. У кожному моєму подиху, слові, ударі серця я бачу твій силует, твій вогонь, що ти даруєш мені… Дубровице…

Ти – моя квітка, яка ніколи не зів’яне, а лише цвістиме у дзеркалі нового майбутнього, не затьмареного чужими амбіціями та примітивними бажаннями хворих звірів. У твоїх пелюстках зароджуються Геній та Краса… Дубровице, я п’янію від твого нектару, від солодкого трунку, що, наче добре вино, чекає свого часу, щоб перевтілитися в окрему безкінечність, зіграти головну партію в симфонії людських життів. Твій світанок зливається з моїм затінком, твоє світло спалює мої тіні, які воскресають з першими променями сонця. Ти даруєш мені мій Фатум, що є для мене і благословенням і покаранням одночасно…

Ти – мій дощ, адже у кожній краплині твоя душа і божественна грація. Ти сильніша та вища від хижого духу, що розіп’яв істину, яку шукають лише ті, хто вірить у Бога та в себе. Ти – різна: пекуча, крижана, легка та невблаганна, але єдина, неповторна, жадана та мінлива… Із краплі починається мій світ… Дубровице, заради тебе сміюся, плачу, танцюю у парі з небезпечним полум’ям і тону в океані спокою…

Ти – моя казка, бо лише в тобі я бачу правдиву дитячу наївність, чую щирий поклик розтерзаної, та нескореної волі, вірю в твою благодать, що в кожній миті знаходить священну заповідь. Дубровице, я схиляюся до твого подолу та цілую скривавлені ноги, що в конвульсіях здригаються від болю, який залишили грішні покоління українців.

Ти – моя музика, що з кожним новим акордом дарує мистецтво, яке живе у серцях усіх людей, що цінують його по-справжньому. Дубровице, в твоїй яскравій акварелі – вітер, що, наче вісник Бога наділяє нас іскрою таланту побачити життя. Ти – моя нота свободи, бо подарувала мені крила, які не розплавить навіть саме пекло, бо лише там, де ти, між небом і землею, знаходять собі притулок янголи-охоронці…

Ти – моє кохання… Всі сльози, що я колись проливала – це жертва тобі, моїй музі, моєму Херувиму… Для тебе я творю, руйную і відроджую, для тебе я живу… Моя, Дубровице..

Ти – моя зима, моя весна, моя стихія…


Наші імена

Часто ми відчуваємо, як земля дрижить від наших подихів, які кожного разу підхоплює вітер, щоб полетіти туди, де спить сонце. Ми, люди, захоплюємося дзвоном шабель і біганиною від того, що хочемо знайти чи боїмося втратити. Дивно… Тікаємо від себе, та кожен день у дзеркалі прагнемо побачити нове обличчя… Нас покріпачує закоханість в те, що не варто кохати і водночас неможливо ненавидіти. Ми ростемо на чужих іменах, котрі називаємо своїми... Та не варто звинувачувати всіх, хто хоче назватися людиною. Ми живемо й творимо для того, щоб зрозуміти себе і повірити в чуже… Колись в мене повірив він, той, хто не був чужим чи рідним, земним чи божественним, а той, хто відчув тінь за собою…

Зима 1943 року. Янек міцно вхопився за мою задубілу руку і простягнув вуста до неба, шепочучи молитву, якої не знав. Я стомлено подивився на його очі, вкриті білою плівкою, і з жалем згадував,як вони світилися життєдайним вогнем до того, як їх випалило жорстоке сонце байдужих криків тварини, котра сама висмоктала свою кров. Нам не пощастило народитися в епоху «лихоманки за смертю», бо ми, як всі нормальні істоти, шукали своє коріння, яке війна із самого свого народження вирвала з-під наших ніг.

Довга колона з живих мерців конвульсивно тягнулася один за одним, як тварини на скотобійню , лише діти повзли до стін концентраційного табору Аушвіц- Біркенау, благаючи відтяти їм віку, бо смерть від чужого меча ставала для них честю вистояти проти голоду, який жадібно вгризався в серце, залишаючи у грудях шрам від покинутого милосердя, котрий замінила жадібність чужої крові, яка лише збурювала апетит хижаків, котрі із саркастичним оскалом чекали, щоб поживитися енергією гнилої падалі. Позаду впав якийсь чоловік, котрий нагадував Олє Лукоє з пам’ятних казок Ганса Христіана Андерсена. До нього підійшов молодий офіцер Бюхер, сповнений наполеонівських амбіцій завоювати світ. Він насмішливо глянув холодними очима на вогонь життя, що ще тьмяно жеврів на обличчі старого, котрий готовий був витерпіти все під тим небом, яке подарувало йому гріх бути людиною.

  • Вставай! – спокійно, але з божевільною іскрою в очах наказав Бюхер.
  • Перед ким вставати? Я тут не бачу нікого, хто б нагадував мені людину. Переді мною – дитя зла , яке закохалося у видимість своєї могутності. Ви – перевертні цього світу, побічний продукт чиїхось амбіцій. Я живу для того, щоб кожен день приймати пологи у світу, а ви лише перерізуєте пуповину янголам, в яких самі не вірите. Слухати вас – це те саме, що брати вексель, за який все одно нема чим платити.

Очі-вуглини офіцера загорілися погребальним полум’ям, яке нагадує вогонь для кремації. Бюхер із садистською міною зайнявся божевільним реготом. Старий злякався тієї темряви, що проступала чадним димом попереду, поглянув на схід холодного сонця, яке дарувало нове життя усьому, окрім тих, хто йшов за тінями ночі, і сказав останні слова в його житті, котрі залили своєю глибиною патріотичні серця: «Війна робить нас людьми, а життя – розбійниками. Кожного разу, перекладаючи речі з однієї шухляди в іншу, ми чекаємо, коли там з’явиться щось нове. Я відчуваю останній свій схід сонця і мені дихається напрочуд легко, та я залишаю свій подих чужим, бо лише вони вірять у те, в що нізащо не повірять рідні.»
Бюхер став одним з трагічних нащадків інквізиції. Було чутно, як ламалися крихкі кістки старого чоловіка, а кров, що перетворила сніг в червоне місиво, солоним вином стікала по білому полотну звабливого дару природи – того, що стало німим свідком одного з проявів дешевої ідеології . Боротьба була стихією старого чоловіка, який не зрадив собі у мить неволі, і ця нестримна гонитва за свободою стала його відчаєм.

«З цього зробите мило для полонених і не забудьте повиривати всі золоті зуби, бо незабаром треба буде звітувати перед штабом» - проскреготав Бюхер і , закінчивши чергування , пішов додому ,щоб зігрітися.

Янек знову прихилився до мене своїми зачерствілими губами і промимрив: «Хто це кричав?». Я стомлено звернув погляд до неба, прагнучи зустрітися очима з тим, хто так жорстоко подарував мені життя,і я тяжко сказав про себе: «Це був лише крик давньої свободи, яку ніхто не чує і не чутиме аж до судного дня, коли раптом про неї захочеться згадати…». Янек, потираючи розпухлий животик, який постійно давав про себе знати, потягнув мене за руку і ми пішли вперед – до сірих стін концтабору Аушвіц-Біркенау.

Нам дали мішковинну спецівку, котра ховала в собі судорожні потуги чийогось передсмертного часу. Вся в червонувато-бурих плямах, вона ставала маленьким щастям для всіх, хто відчував себе спаленим домом біля якого росли троянди. Мені та Янеку часто хотілося залишитися наодинці, щоб побалакати про життя, але наші слова в темряві… Хіба вони могли бути чимось іншим, окрім брехні? Для правдивих слів треба сяйво душі і нестримна міць, яких нам патологічно не вистачало. «Ветерани» табору спали першими на нарах, де звичайно тулилося по декілька чоловік. Ми з Янеком ще не ввійшли в середовище тієї дідівщини і спали на долівці. Холодна підлога зігрівала наші серця надією вибратися звідси. Першого дня Іван Госміра, один з численних смертників, що зібралися тут, не повернувся до табору. Його ліжко одразу ж зайняли хижі «ветерани». Їхня жалюгідна бійня була схожа на гру отупілих скелетів, котрі хотіли повернути себе до життя.

Весна 1943 року. Я жував м’ясо собаки, що забіг до табору. Як шкода було його вбивати! Янек так просив мене залишити це створіння, та я піддався спокусі втамувати свій голод . Дивно… За мирного життя ми боїмося вбити навіть муху, а на війні не зупиняємось перед стогонами болі, які лунають з вуст найдорожчої людини.

До «сараю», так ми називали камеру нашого ув’язнення, прийшов знову лікар. Хто йшов за ним, ніколи не повертався… Інколи, ми чули крики людей із його сусіднього кабінету, та нам не так була страшна смерть, як тортури, які передували їй. Цього разу він замислив щось грандіозніше ніж годувати м’ясом однієї людини іншу і спостерігати за реакцією піддослідного.

  • Хлопчику – підійшов він до Янека, - хочеш прозріти?
  • Так… Але як… Ви що Бог?
  • Ти не уявляєш… Навіть більше…

Я даремно штовхав Янека. Мої думки не спліталися з його дитячою наївністю. Це була лише безглузда гра з тим, хто взагалі не грає.

  • Тоді ходи зі мною – і я покажу тобі силу таланту лікаря…

Мені нічого не залишалося як запропонувати піти з ним… Коли пізнаєш неспокійне життя, найбажанішою думкою стає його втратити.

Ми опинилися в клітці диявола, котрий манливо прокладав нам дорогу до потойбічного світу…

Лікар замкнув нас у клітці і ввів якусь речовину, котра пропікала вени, відганяючи від серця кров. Янек тихо затремтів і не витримав. Він звалився на коліна ,в останній раз шепочучи молитву, якої сам не знав. «Я лише хотів побачити світло… Та я бачу … Бачу тебе, цю клітку… Як смішно… Лікар виконав свою обіцянку… Я – прозрів» - він тихо здригнувся від останнього пориву відчути своє життя і поринув у темінь.

Мене охопило шаленство… Я відчув спокійний шал божевілля, яке підіймалося в мені хвилею протесту до смерті… Я перший раз у житті жив…

Підбігши до лікаря, я впився пазурами в його пустку, там, де мало бути серце і вирвав його звідти, щоб повірити в істинність свого страхітливого глуму над жорстокістю. Бюхер в останній раз засміявся саркастичним сміхом і поглинув розплату за своє народження.

Не знаю ,як далеко, але я йшов… Втік звідти, де струменіло перетворення з блазня в архангела, з сміху в глум, якого ніхто не помічав. Наші імена, викарбувані іскрою життя залишилися на стінах Аушвіц-Біркенау, де життя і його відбиток злилися в одне в кривавих сльозах, що дарували неоціненні хвилини любити, дихати, вірити і вмирати…


Гість

Тук-тук… Хто ж стукає? Ой, боюся підходити… Може там воно – викинуте із сусідньої квартири….А навіщо мені секонд-хенд? Хто там? Млявий шепіт чиїхось замерзлих губ, котрі дихають на мої двері, роздмухуючи бажання підійти до незримого духу, що породила моя уява.

  • Хто там?
  • Кохання. Впусти…
  • Іди жебракувати деінде…
  • Дивися, бо потім кредитів не буде.
  • Стривай, розкажи про себе.
  • А, що одразу я? Може ти розкажеш?
  • Я не знаю.
  • Що в школі не навчили?
  • Ні.
  • Дивно. Сама кличеш мене, а зараз бомжем називаєш.
  • А хто ж ти тоді?
  • Я – свобода бути рабом.
  • Як це?
  • А так… Кохання не приходить, щоб взяти, воно віддає себе без зайвої млості чи нарікань на те, що уже ніколи не стане собою і обов’язково розіб’ється на два світи, які будуть вічно тягатися один за одним із різних кінців, але одного початку, поки не перетнуться між собою.

Кохання ніколи не шукає, бо завжди знаходить, де йому впасти, лягти чи сісти – не важливо, головне – не зачерствіти від гарячого і хтивого табуну, що біжить за ним, але ніколи не наздожене, бо любов народжується і помирає в піні не від солодкавого запаху мила чи шампунів, якими перенасичені театральні посмішки і зрадливі сльози.

Кохання не живе від слів, що годують його, воно не стає чистішим від манірності чи його апофеозності, воно не живе там, де ховаються пристрасті чи возвеличуються страждання. Кохання – це віра в те, що людина вміє глибоко заховати чи задушити або закинути в куток, як ляльку, з якою стало нудно гратися. Кохання – це не ідол, щоб на нього молитися чи про щось просити, бо для тих, хто кохає – воно саме буде благати, щоб його взяли.

Любові не потрібно вишуканої метафізики чи розколотих мрій, воно стукає у двері тих, хто його не чекає, щоб зайти у підвал замученого серця, підняти його із вогкої підлоги, здмухнути обсілу пилюку і просто сказати: «Ви не чекаєте, тоді ми йдемо до вас!».

  • Ну тоді заходь… Надовго?
  • Поки не помру.
  • А скільки в тебе середня тривалість життя?
  • Скільки ти дозволиш…

Зайшло і не виходить…
Тук-тук. Знову хтось… Червона чи зелена кнопка? Серце каже «Пуск». Ну що ж ОК.

  • Хто там?
  • Ви не чекали, тоді ми йдемо до вас!

Хліб

Хліб… Омріяне нацією, жадане і таке милозвучне слово, що, мимоволі, промовляючи його, вуста здригаються в солодкому передчутті композиції ароматів стихій, що, зливаючись в одне єдине, створюють неповторну симфонію пульсу природи… Коли ми вдихаємо дух хлібу , моменти нашого життя перероджуються в оновлену вічність, кожна секунда стає дорогою, на якусь мить душа звільняється від сірої буденності, що скувала путами єство, і стає інертною, невразливою до банальностей зовнішнього світу…

Скільки поколінь наших предків вогнем і мечем боролися за хліб, кров’ю торували свій шлях до української святині, розбивали чоло в молитвах до Господа:«Хліб наш насущний дай нам на сьогодні…»! Ще 75 років тому хліб був своєрідним культом , йому поклонялися як ідолу, всупереч усяким заборонам. Кожна крихта дарувала неоціненне, те, що зараз сприймається як належне – життя…

Саме у роки Голодомору, коли одне «сьогодні» коштувало двох «завтра»,а в пошуках хліба люди збивали ноги, український народ уперше відчув, що в нього забрали найсокровенніший скарб, оберіг кожної обителі – хліб… Крізь страждання, сльози маленьких дітей, непроглядну пітьму страхітливого геноциду української нації до XXI століття дійшов священний образ того, що підтримувало знедолені, покинуті душі в хаосі чужих амбіцій, того, що по цей день є символом людської нездоланності та працьовитості – хліба…

Та, мабуть, кожен із нас відчуває певну енергію, що лине від цього незамінного атрибуту української нації , адже наша духовна міць ніколи не зникає, а перетворюється в нове джерело життя світу. Цілуючи хліб, який упав на землю, ми вбираємо те, що глибоко заховано століттями на одрі людської свідомості – магію циклу реінкарнації душ.

Сьогодні хліб це не лише слово, це еліксир безсмертя, філософський камінь для тих, хто цінує життя не за його подарунки, а за справжню істину, яка приходить із часом або передається досвідом минулих поколінь…

Отже, хліб, виплеканий піснею серця і танцем рук, став для України чимось одухотворенним, тим, що увіковічнює славу древніх предків і творить історію для кожного, хто гордий тим, що він є українець.


Мім

Тихо… На лавках сидять вони – розгублені, злякані, щасливі, втрачені і знову знайдені. Хтось шукає біля себе тепло, але бачить лише незмінну тінь – самотність… Хтось мріє про давно покинуте і шукає його риси в щойно відчутому… Хтось іде назустріч, тупцюючи на одному місці, а інші – сміються над тими, хто сидить і вже, мабуть, ніколи не подумають, що до цього ще не доросли. Мрії так далеко, наче до них тисячі чи навіть мільйони проданих надій, оманливих очікувань і замучених молитов. Вони ховаються, боячись показати свої справжні обличчя і думаючи, що з них будуть сміятися, як з лайливих продавщиць на дешевому ярмарку. Шкода, що вони такі лякливі, а людство таке настирливе, бо важко бути одночасно людиною і мріяти стати нею. На обличчях вкарбовані фриволь, вульгаризм, а в словах – прихована ненависть до своєї слабкості. Але… Ні! Вони живуть за точним розкладом, щоб не відходити далі від будки і своєї території… Головне – щоб на її межі ніхто не потрапляв.

Один я стою позаду, чекаючи на своє майбутнє, бо тяжко відчуваю мотузку, що зв’язала нас. Під ногами грає сонце, ніби дражнячись, що я ніколи його не затопчу, а вітер ще більше знущається над моїм плащем, обіцяючи подарувати незабутнього стусана моїй потилиці. Знаю, знаю… Я – Маріонетка.

Іду додому, щоб знову втопитися у чашці чаю без цукру і лимону, бо підсолоджувати життя немає сенсу, а прокислювати його далі просто неможливо. Там чекає Правда – моя кров і плоть, моя чуттєвість і твердість, моя біда і воскресіння. Для неї варто брехати, адже, що таке світ без брехні? Хіба що трохи схожий на старий мультик про Колобка: кожного дня сидиш на пеньку і чекаєш доки хтось прийде і скаже : «Я тебе з’їм» або кине на брудну дорогу, щоб ти котився, як більярдна кулька в лунку. А далі – дно чашки або кава з молоком…

На стільчику – Лялечка. Маленьке створіння, яке не знає до яких ниток буде прив’язане, з яких котушок з’їде і скільки глузду втратить. Вона – втілення неземної мрійливості. Мені інколи здається, що їй не вистачає тільки двох кроків до неба і одного до землі. Вона – до, ре, мі, фа, соль, ля, сі – уся гама від початку до кінця та від кінця до початку…

Кожен вечір нашого життя - краплина дощу надворі, ложка чаю в моїй чашці і сльоза на щоці в маленької Лялечки. Юрба росте, та їх щирість задушена під м’якою подушкою брехні, яка цілковито має право назвати себе чесною, бо стала основою звірства.

  • І що я теж звір? – спитала маленька Лялечка.
  • Ні, поки не забруднишся калюжами… Але не тими маленьким світами на асфальті, а плямами, які ніколи не виперуться , - відповіла Правда.
  • І що навіть твій, мамо,«Аріель» не зможе вивести ті плями?

Я мовчки посміхнувся, дивлячись в киплячі дитячою пристрастю очі, котрі дивно розрізняли світи природного шалу.

  • А ти пристав драбину до неба і перепитай… - промовили мої вуста.
  • Тоді збудуй мені таку! – вередливо попросила Лялечка.
  • Драбини буде мало, якщо ти залишишся до кінця життя маленькою.
  • То купи мені «Ростішку» - мало не плакала Лялечка.

Ми з Правдою вже майже сміялися, торкаючись пальчиками до маленької долоні, де жила дитяча цікавість.

Через кілька хвилин маленька Лялечка вже міцно спала, а я і Правда йшли далі шляхами незвіданих ілюзій. Моя кохана пригортала до себе вірним поглядом, присвячуючи мені не тільки своє життя, а й ті катастрофічні почуття, які вона дарувала іншим – тим, що сидять на лавці.

Цього вечора вона мені сказала про сьогодні, яке стало її мінливим «вчора» і незбагненним «завтра» : «Сьогодні я пішла в парк, щоб сісти на лавку і почекати, коли на неї сядуть інші. Тихий дощ ішов назустріч мені, знімаючи лабета вимушеного насміху над собою, - казала вона, - крок за кроком в мені народжувалася сила відчути свій час і одночасно зрозуміти, який він став мені чужий. На стінах промоклих будинків намальовані іскри почуттів давно забутого всіма прагнення стати собою. Як просто дивитися на ці будинки і не відчувати нічого, крім бажання стати тим дощем, який і змушує розкрити свою невагомість перед світом! У під’їздах ховалися діти, в чиїх очах горів той нестримний лет, що страшенно ліниво пролітав повз мене, але який, на жаль, я ніколи не зможу зловити. Маленька дівчинка сиділа на сходах, глибоко вдивляючись в осінню калюжу, де розплилася веселкова краплина бензину. Абсолютно віддавшись своєму спостереженню, вона не помічала нікого , крім маленького світу, який втягував її все більше в доросле життя, залишаючи найцінніше, що може подарувати нам дитинство – довіру. Я підійшла до неї і мені здалося, що дівчинка помітила мене. Вона підняла свої фіолетові очі і силою прикувала свій погляд на мені, залишивши в спокої сонну калюжу і промовляючи: «Ця калюжа схожа на синяк, який я бачила в одного чоловіка вчора. Правда гарно?» - посміхнулася вона. На мить мені здалося, що вона якась неземна істота, що випадково потрапила на Землю, наче Маленький принц, творіння Антуана де Сент-Екзюпері. Я звела очі до неба і побачила там цю саму маленьку калюжу і відповіла: «А мені вона більше схожа на сонце, коли воно заходить… ». Дівчинка на секунду задумалася,, ховаючи свої очі в маленькі долоні ніжного вітру, що звичайно м’яко приходить після зливи. Повернувшись до мене обличчям, вона сказала: «Хочете я познайомлю вас із чарівником?». Мені стало трохи ніяково, бо я відчула себе такою безсилою перед цією дівчинкою, котра ховала вітер у своїх долонях. «Ходімо», - відповіла я.

Ми пішли вузькою вуличкою, де під стінами нагромадилися чужі сльози, сміття від недокінчених розмов, подерта валюта. Я хотіла швидше покинути цю велику дірку, яку розгризла собака-бідність. Дівчинка йшла мовчки, лише інколи заглядаючи в кулачок, де ходив вітер. Ніжність, що віяла від неї прокралася в моє серце і накинула на нього пухнастий мішок, де я могла дихати так, як хотіла.

Несподівано ми підійшли до чоловіка, котрий був розмальований білою фарбою. Він – Мім, а справжнє ім’я йому просто не потрібне через те, що ці кілька букв розділяють людей на «породи», а він волів бути лише дворовим цуценям. Його обличчя нагадувало нерозкриту книгу, де сторінка за сторінкою жили казки братів Грімм, Шарля Перро й Андерсена.»

Правда підвела свої очі до мене і тихо прошепотіла : «Давай візьмемо його до себе…». Важливішим для мене було те, що я не міг їй відмовити. Невідома сила тягнула мене туди, куди хилила вона, а протистояти не мало сенсу. Бо це все була лише гра тим, чим ніхто і ніколи не має права гратися. І я погодився.

З того часу цей старенький Мім зі своїми «скляними руками» постійно будує стіну між ним і нами. Але варто один раз поглянути в його очі, щоб побачити те, в що перетворюється людина, якщо вона цього хоче – добро. Добро для себе, інших, світу – не важливо, бо сутність свою воно ніколи не змінить.

Зараз я не стою, чекаючи своєї черги позаду лавки, на якій сидять вони – загублені, злякані, щасливі, втрачені і знову знайдені. Хтось шукає себе, а я знайшов Міма…

Він полетів, але Лялечка ще досі згадує «бідного дядю Карлсона», що перебрався з горища у нашу квартиру. Правда ж зовсім змінилася - стала вічною в очах і миттєвою у серці. Ми не жили, а літали. До речі, я змінив ім’я – тепер я уже не Маріонетка, а Людина. Чашка чаю стала мілкою для того, щоб топитися… Тихо…


Вірші

Доба

Чорнило, спите не тобою,
Залишилося на вустах.
Його твереза міць на волі,
Воно плямує почуття.

Я бачу, як забута днина
Цензурою тріпоче там,
Де сонце в бутербродах скніє,
Де місяць сяє крізь Бедлам.

А вії, спалені журбою,
Отруту п’ють, як промінь сніг.
Вони обрізані тобою,
Та не шукають вітру сміх.

Насіння лузає тов.Сталін,
А Гітлер п’є з чужих столів.
Грубезні сни на дні емалі
Ховають божевільну ціль…

Як повернути очі знову?
Де голову свою прикрить?
За що кохати війни в слові,
Як на крові свіча горить?

За те, щоб силу захистити,
Коли ідея йде на дим,
В катарсис вірити, в молитву,
Яка в утробі матерів.

***

Прокип’ятити світло в кислоті,
Побачити як гнуться акварелі,
Відчути ранком, як втікає ніч,
Розлити каву сміхом у постелі.

Повірити, що сльози до смаку,
Бо так кортить нам з’їсти щось солоне.
Кохати, щоб згубити ноти тут,
Заграти соло на колінах долі.

Зламати зло, що в чашці булькотить,
Попорпатися у старій кишені.
Подарувати дірку глибині,
Знайти розшарпаний синяк в тунелі.

Усе звалити на крихкий диван,
Що плаче, бо тримає жалю скирти.
Фортуну дарувати небесам,
Де пристань стане храмом для молитви.

 

Гріх

Рука засохла, спалена в олії
Моїх прожарених, запліснявілих сном повій.
Як ти ідеш – так я повзу до мрії,
Що, як важезний молот на спині.

Я знаю, мій порив – застигла кома,
Де квітка лиш тавро в очах німих.
Мій сміх і плач – інфаркт, брудна судома,
Розплющена ногою боротьби.

Як важко дотягнутися до віри!
Як легко гаслом звати до стіни!
І як непросто падати в надії,
Що холод дасть епоху підвести!

***

Ножиці у склянці

(присвячую залежним від себе)
День у алкоголях,
Ночі лиш на шприцах.
Порошки в долонях,
У очах іскриться.

Ейфорія в серці,
А в душі – червоне.
Тихо скаче бритва,
Їсть кислюче горе.

Сльози топлять вазу
Біля стінки – діти.
Очі на відразі
Губляться навіки.

Ножиці у склянці,
На грудях – кохання
Біля стін лиш діти,
Зраджені блуканням.'

***

Пап’є-маше

Клею друзки мірного манірства,
ПВА злипається у дні.
Тарілки, старі та недомиті,
Кидаю серпанком в голові.

Бачу очі, сповнені ванілі,
Їх долає неприкрита лінь,
Фарс, серветкою присутенілий,
Стогне на майдані, зрушив гнів.

Він – як шпора, завжди лиш відкритий,
Шпагу нагострив для новизни.
Там, де вітер, музикою битий,
Схопить привид, грається у сні.

А пап’є-маше стоїть без діла,
Сковане лабетами зубів,
Перерізане на дві горілі миті,
Перевуглене на торфі диких цін.

***

Народження

Троянди вже не ранять дикі руки,
Бо вони народжені у світлі.
Пуповина… Не дитя розпуки,
А гонитва за плащем молитви.

Низько вітер бігає за сонцем,
Немає птиць «високого польоту».
Подих… Рвуться струни за мішечком,
Що не дає натиснути на кнопку.

Фриволь і мука… Легко ж стати болем,
Та для когось це – так, якась забава.
Крик… Табун коней канючить волі,
Як вістря від меча вже ріже жало.

З’їдати притьмом щастя на екрані,
Бо до свого чекать нема резону.
Мами руки… Можу дати крові,
Бо хочу стати не дитям розгону.

Я - вістря ще одне. Та заржавію,
Як сіра мить, потік звірячих мас…
Душа… Чи мій кинджал вціліє,
Де губи хочуть цілувати час?

 
Останнє оновлення на Неділя, 15 січня 2012, 11:56