Семикласницю Надійку Шанько в школі знають і поважають. Друзі люблять її за спокійну вдачу і стриманий характер. Вчителі ж відзиваються про неї як про розумну,  здібну і наполегливу ученицю. А для мами Надійка – надія її майбутнього.

Світло-сірі хмаринки великих очей дівчини випромінюють доброту і щирість. Лише десь там, в глибині їх куточків, майже непомітно зачаїлися тривога і біль. Надія  за коротенький свій дитячий вік натерпілася багато фізичного болю. Важкі мамині пологи далися дівчинці взнаки. Вроджена травма опорно-рухового апарату з часом все більше і більше погіршувала стан здоров’я маленької хворобливої дівчинки.

Мама, медпрацівник за освітою, як ніхто інший, знала, що чекає на її доньку в майбутньому. Тому постійно їздила з нею  на  консультації  до лікарів, виконувала всі їхні  приписи. Лікарняна палата стала другою домівкою для Надійки.

Здавалося, зусилля батьків та лікарів не були марними. З величезними білими бантами і такими ж великими допитливими оченятами  дівчинка прийшла за руку з мамою Танею на свій перший шкільний дзвоник. Переступивши  поріг Удрицької загальноосвітньої школи, дівча з цікавістю поринуло у незнаний їй ще досі  світ непосидючих друзів, вчителів-наставників і художніх книг. Саме тут вона  збагачує свої знання і черпає наснагу до життя, а  однокласники вчаться у неї доброті, мужності і витримці. Вона стала постійною читачкою шкільної бібліотеки. І навіть коли доводилося час від часу лікуватися в лікарні, мама обмінювала для доньки книги в бібліотеці: вони стали  невід’ємною її частинкою.

Шкільне життя захопило Надійку,  і хотілося вірити, що хвороба відступила. Дивлячись на усміхнену  доньку, повеселіли і батьки. Та невдовзі мама все частіше помічає смуток в очах  дитини, все частіше біль сковує її рухи.  І знову - сумні лікарняні будні, невтішні прогнози лікарів. Кажуть: біда сама не ходить – біда біду водить. Так  сталося, що важко захворіла й Тетяна - мама дівчини. І знову лікарня – тепер уже для мами. Та Надія не залишилася наодинці з своєю бідою. Люблячий тато постійно клопочеться про доньку, щоб хоч трішки зменшити її страждання.

Минула осінь була  найважчою в житті дівчини. Хвороба стрімко прогресувала -  все важчим  ставав  кожен крок, кожен рух. Лікарі однозначно приймають рішення:  операційне втручання. Це була  єдина надія  на полегшення стану хворої.

Оперували Надійку в одній з київських клінік. Оплатити операцію  допоміг дід Андрій. Адже зростала Надійка на його очах.  Не раз скупа чоловіча сльоза блищала  на його очах, коли він дивився  на змучену хворобою внучку. Та й тато спродав усе, що міг.

Зараз Надія пересувається поки що за допомогою милиць. І це тоді,  коли нема дома старшого брата Сашка, який працює на місцевій лісодільниці. Коли ж він дома, то є найпершим помічником Надійці, своєрідним її тренером Він разом з татом та мамою постійно піклується про сестричку, оберігає і допомагає їй.

Зараз Надійка навчається за індивідуальною формою. Щодня згідно з розкладом уроків з юнкою працюють учителі Удрицької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, які крім уроків, знаходять й теплі слова підтримки для своєї учениці. Та й щось солоденьке час  від часу приносять дівчині.  Частенько бувають у своєї подруги і однокласники. Отоді вже в хаті по-справжньому лунає веселий сміх і жарти! Друзі приносять їй книги з бібліотеки, розповідають про шкільні справи. Дівча  мріє  поїхати з однокласниками на відпочинок до моря.

А ще у Надійки з’явився  новенький комп’ютер. Тато купив його - і знову ж таки не без допомоги дідуся та брата. Ось тільки лікарі не дозволяють ще тривалий час працювати за ним. І дівчина  дотримується  цих рекомендацій.

Окрім читання є у Надії ще  одне улюблене заняття – вишивання хрестиком. Захопилася ним ще у молодших класах, на уроках трудового навчання.

Вона вірить, як тільки їй лікарі дозволять,  то почне вишивати рушник, який стане щасливим оберегом їхньої домівки. {jcomments on}

Ніна Кот, бібліотекар

Удрицької публічно-шкільної бібліотеки