Головна Наш край Творчі особистості Дудар Марта "Чорним по білому" - Сторінка 9
Дудар Марта "Чорним по білому" - Сторінка 9 Друк e-mail
Головна статті
Дудар Марта "Чорним по білому"
Заповідь
Життя нотами Шопена
Mysterion (Таїнство)
Моя зима, моя весна, моя стихія
Наші імена
Гість
Хліб
Мім
Вірші
Всі сторінки

Мім

Тихо… На лавках сидять вони – розгублені, злякані, щасливі, втрачені і знову знайдені. Хтось шукає біля себе тепло, але бачить лише незмінну тінь – самотність… Хтось мріє про давно покинуте і шукає його риси в щойно відчутому… Хтось іде назустріч, тупцюючи на одному місці, а інші – сміються над тими, хто сидить і вже, мабуть, ніколи не подумають, що до цього ще не доросли. Мрії так далеко, наче до них тисячі чи навіть мільйони проданих надій, оманливих очікувань і замучених молитов. Вони ховаються, боячись показати свої справжні обличчя і думаючи, що з них будуть сміятися, як з лайливих продавщиць на дешевому ярмарку. Шкода, що вони такі лякливі, а людство таке настирливе, бо важко бути одночасно людиною і мріяти стати нею. На обличчях вкарбовані фриволь, вульгаризм, а в словах – прихована ненависть до своєї слабкості. Але… Ні! Вони живуть за точним розкладом, щоб не відходити далі від будки і своєї території… Головне – щоб на її межі ніхто не потрапляв.

Один я стою позаду, чекаючи на своє майбутнє, бо тяжко відчуваю мотузку, що зв’язала нас. Під ногами грає сонце, ніби дражнячись, що я ніколи його не затопчу, а вітер ще більше знущається над моїм плащем, обіцяючи подарувати незабутнього стусана моїй потилиці. Знаю, знаю… Я – Маріонетка.

Іду додому, щоб знову втопитися у чашці чаю без цукру і лимону, бо підсолоджувати життя немає сенсу, а прокислювати його далі просто неможливо. Там чекає Правда – моя кров і плоть, моя чуттєвість і твердість, моя біда і воскресіння. Для неї варто брехати, адже, що таке світ без брехні? Хіба що трохи схожий на старий мультик про Колобка: кожного дня сидиш на пеньку і чекаєш доки хтось прийде і скаже : «Я тебе з’їм» або кине на брудну дорогу, щоб ти котився, як більярдна кулька в лунку. А далі – дно чашки або кава з молоком…

На стільчику – Лялечка. Маленьке створіння, яке не знає до яких ниток буде прив’язане, з яких котушок з’їде і скільки глузду втратить. Вона – втілення неземної мрійливості. Мені інколи здається, що їй не вистачає тільки двох кроків до неба і одного до землі. Вона – до, ре, мі, фа, соль, ля, сі – уся гама від початку до кінця та від кінця до початку…

Кожен вечір нашого життя - краплина дощу надворі, ложка чаю в моїй чашці і сльоза на щоці в маленької Лялечки. Юрба росте, та їх щирість задушена під м’якою подушкою брехні, яка цілковито має право назвати себе чесною, бо стала основою звірства.

  • І що я теж звір? – спитала маленька Лялечка.
  • Ні, поки не забруднишся калюжами… Але не тими маленьким світами на асфальті, а плямами, які ніколи не виперуться , - відповіла Правда.
  • І що навіть твій, мамо,«Аріель» не зможе вивести ті плями?

Я мовчки посміхнувся, дивлячись в киплячі дитячою пристрастю очі, котрі дивно розрізняли світи природного шалу.

  • А ти пристав драбину до неба і перепитай… - промовили мої вуста.
  • Тоді збудуй мені таку! – вередливо попросила Лялечка.
  • Драбини буде мало, якщо ти залишишся до кінця життя маленькою.
  • То купи мені «Ростішку» - мало не плакала Лялечка.

Ми з Правдою вже майже сміялися, торкаючись пальчиками до маленької долоні, де жила дитяча цікавість.

Через кілька хвилин маленька Лялечка вже міцно спала, а я і Правда йшли далі шляхами незвіданих ілюзій. Моя кохана пригортала до себе вірним поглядом, присвячуючи мені не тільки своє життя, а й ті катастрофічні почуття, які вона дарувала іншим – тим, що сидять на лавці.

Цього вечора вона мені сказала про сьогодні, яке стало її мінливим «вчора» і незбагненним «завтра» : «Сьогодні я пішла в парк, щоб сісти на лавку і почекати, коли на неї сядуть інші. Тихий дощ ішов назустріч мені, знімаючи лабета вимушеного насміху над собою, - казала вона, - крок за кроком в мені народжувалася сила відчути свій час і одночасно зрозуміти, який він став мені чужий. На стінах промоклих будинків намальовані іскри почуттів давно забутого всіма прагнення стати собою. Як просто дивитися на ці будинки і не відчувати нічого, крім бажання стати тим дощем, який і змушує розкрити свою невагомість перед світом! У під’їздах ховалися діти, в чиїх очах горів той нестримний лет, що страшенно ліниво пролітав повз мене, але який, на жаль, я ніколи не зможу зловити. Маленька дівчинка сиділа на сходах, глибоко вдивляючись в осінню калюжу, де розплилася веселкова краплина бензину. Абсолютно віддавшись своєму спостереженню, вона не помічала нікого , крім маленького світу, який втягував її все більше в доросле життя, залишаючи найцінніше, що може подарувати нам дитинство – довіру. Я підійшла до неї і мені здалося, що дівчинка помітила мене. Вона підняла свої фіолетові очі і силою прикувала свій погляд на мені, залишивши в спокої сонну калюжу і промовляючи: «Ця калюжа схожа на синяк, який я бачила в одного чоловіка вчора. Правда гарно?» - посміхнулася вона. На мить мені здалося, що вона якась неземна істота, що випадково потрапила на Землю, наче Маленький принц, творіння Антуана де Сент-Екзюпері. Я звела очі до неба і побачила там цю саму маленьку калюжу і відповіла: «А мені вона більше схожа на сонце, коли воно заходить… ». Дівчинка на секунду задумалася,, ховаючи свої очі в маленькі долоні ніжного вітру, що звичайно м’яко приходить після зливи. Повернувшись до мене обличчям, вона сказала: «Хочете я познайомлю вас із чарівником?». Мені стало трохи ніяково, бо я відчула себе такою безсилою перед цією дівчинкою, котра ховала вітер у своїх долонях. «Ходімо», - відповіла я.

Ми пішли вузькою вуличкою, де під стінами нагромадилися чужі сльози, сміття від недокінчених розмов, подерта валюта. Я хотіла швидше покинути цю велику дірку, яку розгризла собака-бідність. Дівчинка йшла мовчки, лише інколи заглядаючи в кулачок, де ходив вітер. Ніжність, що віяла від неї прокралася в моє серце і накинула на нього пухнастий мішок, де я могла дихати так, як хотіла.

Несподівано ми підійшли до чоловіка, котрий був розмальований білою фарбою. Він – Мім, а справжнє ім’я йому просто не потрібне через те, що ці кілька букв розділяють людей на «породи», а він волів бути лише дворовим цуценям. Його обличчя нагадувало нерозкриту книгу, де сторінка за сторінкою жили казки братів Грімм, Шарля Перро й Андерсена.»

Правда підвела свої очі до мене і тихо прошепотіла : «Давай візьмемо його до себе…». Важливішим для мене було те, що я не міг їй відмовити. Невідома сила тягнула мене туди, куди хилила вона, а протистояти не мало сенсу. Бо це все була лише гра тим, чим ніхто і ніколи не має права гратися. І я погодився.

З того часу цей старенький Мім зі своїми «скляними руками» постійно будує стіну між ним і нами. Але варто один раз поглянути в його очі, щоб побачити те, в що перетворюється людина, якщо вона цього хоче – добро. Добро для себе, інших, світу – не важливо, бо сутність свою воно ніколи не змінить.

Зараз я не стою, чекаючи своєї черги позаду лавки, на якій сидять вони – загублені, злякані, щасливі, втрачені і знову знайдені. Хтось шукає себе, а я знайшов Міма…

Він полетів, але Лялечка ще досі згадує «бідного дядю Карлсона», що перебрався з горища у нашу квартиру. Правда ж зовсім змінилася - стала вічною в очах і миттєвою у серці. Ми не жили, а літали. До речі, я змінив ім’я – тепер я уже не Маріонетка, а Людина. Чашка чаю стала мілкою для того, щоб топитися… Тихо…



Останнє оновлення на Неділя, 15 січня 2012, 11:56
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити