Головна Наш край Творчі особистості Дудар Марта "Чорним по білому" - Сторінка 6
Дудар Марта "Чорним по білому" - Сторінка 6 Друк e-mail
Головна статті
Дудар Марта "Чорним по білому"
Заповідь
Життя нотами Шопена
Mysterion (Таїнство)
Моя зима, моя весна, моя стихія
Наші імена
Гість
Хліб
Мім
Вірші
Всі сторінки

Наші імена

Часто ми відчуваємо, як земля дрижить від наших подихів, які кожного разу підхоплює вітер, щоб полетіти туди, де спить сонце. Ми, люди, захоплюємося дзвоном шабель і біганиною від того, що хочемо знайти чи боїмося втратити. Дивно… Тікаємо від себе, та кожен день у дзеркалі прагнемо побачити нове обличчя… Нас покріпачує закоханість в те, що не варто кохати і водночас неможливо ненавидіти. Ми ростемо на чужих іменах, котрі називаємо своїми... Та не варто звинувачувати всіх, хто хоче назватися людиною. Ми живемо й творимо для того, щоб зрозуміти себе і повірити в чуже… Колись в мене повірив він, той, хто не був чужим чи рідним, земним чи божественним, а той, хто відчув тінь за собою…

Зима 1943 року. Янек міцно вхопився за мою задубілу руку і простягнув вуста до неба, шепочучи молитву, якої не знав. Я стомлено подивився на його очі, вкриті білою плівкою, і з жалем згадував,як вони світилися життєдайним вогнем до того, як їх випалило жорстоке сонце байдужих криків тварини, котра сама висмоктала свою кров. Нам не пощастило народитися в епоху «лихоманки за смертю», бо ми, як всі нормальні істоти, шукали своє коріння, яке війна із самого свого народження вирвала з-під наших ніг.

Довга колона з живих мерців конвульсивно тягнулася один за одним, як тварини на скотобійню , лише діти повзли до стін концентраційного табору Аушвіц- Біркенау, благаючи відтяти їм віку, бо смерть від чужого меча ставала для них честю вистояти проти голоду, який жадібно вгризався в серце, залишаючи у грудях шрам від покинутого милосердя, котрий замінила жадібність чужої крові, яка лише збурювала апетит хижаків, котрі із саркастичним оскалом чекали, щоб поживитися енергією гнилої падалі. Позаду впав якийсь чоловік, котрий нагадував Олє Лукоє з пам’ятних казок Ганса Христіана Андерсена. До нього підійшов молодий офіцер Бюхер, сповнений наполеонівських амбіцій завоювати світ. Він насмішливо глянув холодними очима на вогонь життя, що ще тьмяно жеврів на обличчі старого, котрий готовий був витерпіти все під тим небом, яке подарувало йому гріх бути людиною.

  • Вставай! – спокійно, але з божевільною іскрою в очах наказав Бюхер.
  • Перед ким вставати? Я тут не бачу нікого, хто б нагадував мені людину. Переді мною – дитя зла , яке закохалося у видимість своєї могутності. Ви – перевертні цього світу, побічний продукт чиїхось амбіцій. Я живу для того, щоб кожен день приймати пологи у світу, а ви лише перерізуєте пуповину янголам, в яких самі не вірите. Слухати вас – це те саме, що брати вексель, за який все одно нема чим платити.

Очі-вуглини офіцера загорілися погребальним полум’ям, яке нагадує вогонь для кремації. Бюхер із садистською міною зайнявся божевільним реготом. Старий злякався тієї темряви, що проступала чадним димом попереду, поглянув на схід холодного сонця, яке дарувало нове життя усьому, окрім тих, хто йшов за тінями ночі, і сказав останні слова в його житті, котрі залили своєю глибиною патріотичні серця: «Війна робить нас людьми, а життя – розбійниками. Кожного разу, перекладаючи речі з однієї шухляди в іншу, ми чекаємо, коли там з’явиться щось нове. Я відчуваю останній свій схід сонця і мені дихається напрочуд легко, та я залишаю свій подих чужим, бо лише вони вірять у те, в що нізащо не повірять рідні.»
Бюхер став одним з трагічних нащадків інквізиції. Було чутно, як ламалися крихкі кістки старого чоловіка, а кров, що перетворила сніг в червоне місиво, солоним вином стікала по білому полотну звабливого дару природи – того, що стало німим свідком одного з проявів дешевої ідеології . Боротьба була стихією старого чоловіка, який не зрадив собі у мить неволі, і ця нестримна гонитва за свободою стала його відчаєм.

«З цього зробите мило для полонених і не забудьте повиривати всі золоті зуби, бо незабаром треба буде звітувати перед штабом» - проскреготав Бюхер і , закінчивши чергування , пішов додому ,щоб зігрітися.

Янек знову прихилився до мене своїми зачерствілими губами і промимрив: «Хто це кричав?». Я стомлено звернув погляд до неба, прагнучи зустрітися очима з тим, хто так жорстоко подарував мені життя,і я тяжко сказав про себе: «Це був лише крик давньої свободи, яку ніхто не чує і не чутиме аж до судного дня, коли раптом про неї захочеться згадати…». Янек, потираючи розпухлий животик, який постійно давав про себе знати, потягнув мене за руку і ми пішли вперед – до сірих стін концтабору Аушвіц-Біркенау.

Нам дали мішковинну спецівку, котра ховала в собі судорожні потуги чийогось передсмертного часу. Вся в червонувато-бурих плямах, вона ставала маленьким щастям для всіх, хто відчував себе спаленим домом біля якого росли троянди. Мені та Янеку часто хотілося залишитися наодинці, щоб побалакати про життя, але наші слова в темряві… Хіба вони могли бути чимось іншим, окрім брехні? Для правдивих слів треба сяйво душі і нестримна міць, яких нам патологічно не вистачало. «Ветерани» табору спали першими на нарах, де звичайно тулилося по декілька чоловік. Ми з Янеком ще не ввійшли в середовище тієї дідівщини і спали на долівці. Холодна підлога зігрівала наші серця надією вибратися звідси. Першого дня Іван Госміра, один з численних смертників, що зібралися тут, не повернувся до табору. Його ліжко одразу ж зайняли хижі «ветерани». Їхня жалюгідна бійня була схожа на гру отупілих скелетів, котрі хотіли повернути себе до життя.

Весна 1943 року. Я жував м’ясо собаки, що забіг до табору. Як шкода було його вбивати! Янек так просив мене залишити це створіння, та я піддався спокусі втамувати свій голод . Дивно… За мирного життя ми боїмося вбити навіть муху, а на війні не зупиняємось перед стогонами болі, які лунають з вуст найдорожчої людини.

До «сараю», так ми називали камеру нашого ув’язнення, прийшов знову лікар. Хто йшов за ним, ніколи не повертався… Інколи, ми чули крики людей із його сусіднього кабінету, та нам не так була страшна смерть, як тортури, які передували їй. Цього разу він замислив щось грандіозніше ніж годувати м’ясом однієї людини іншу і спостерігати за реакцією піддослідного.

  • Хлопчику – підійшов він до Янека, - хочеш прозріти?
  • Так… Але як… Ви що Бог?
  • Ти не уявляєш… Навіть більше…

Я даремно штовхав Янека. Мої думки не спліталися з його дитячою наївністю. Це була лише безглузда гра з тим, хто взагалі не грає.

  • Тоді ходи зі мною – і я покажу тобі силу таланту лікаря…

Мені нічого не залишалося як запропонувати піти з ним… Коли пізнаєш неспокійне життя, найбажанішою думкою стає його втратити.

Ми опинилися в клітці диявола, котрий манливо прокладав нам дорогу до потойбічного світу…

Лікар замкнув нас у клітці і ввів якусь речовину, котра пропікала вени, відганяючи від серця кров. Янек тихо затремтів і не витримав. Він звалився на коліна ,в останній раз шепочучи молитву, якої сам не знав. «Я лише хотів побачити світло… Та я бачу … Бачу тебе, цю клітку… Як смішно… Лікар виконав свою обіцянку… Я – прозрів» - він тихо здригнувся від останнього пориву відчути своє життя і поринув у темінь.

Мене охопило шаленство… Я відчув спокійний шал божевілля, яке підіймалося в мені хвилею протесту до смерті… Я перший раз у житті жив…

Підбігши до лікаря, я впився пазурами в його пустку, там, де мало бути серце і вирвав його звідти, щоб повірити в істинність свого страхітливого глуму над жорстокістю. Бюхер в останній раз засміявся саркастичним сміхом і поглинув розплату за своє народження.

Не знаю ,як далеко, але я йшов… Втік звідти, де струменіло перетворення з блазня в архангела, з сміху в глум, якого ніхто не помічав. Наші імена, викарбувані іскрою життя залишилися на стінах Аушвіц-Біркенау, де життя і його відбиток злилися в одне в кривавих сльозах, що дарували неоціненні хвилини любити, дихати, вірити і вмирати…



Останнє оновлення на Неділя, 15 січня 2012, 11:56
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити