Головна Наш край Творчі особистості Дудар Марта "Чорним по білому" - Сторінка 4
Дудар Марта "Чорним по білому" - Сторінка 4 Друк e-mail
Головна статті
Дудар Марта "Чорним по білому"
Заповідь
Життя нотами Шопена
Mysterion (Таїнство)
Моя зима, моя весна, моя стихія
Наші імена
Гість
Хліб
Мім
Вірші
Всі сторінки

Mysterion (Таїнство)

Дощ тихо торкається моїх вуст, гіпнотизуючи їх своїм отруйним ароматом… На зруйнованій бруківці мого життя краплинами він вирізає своє ім’я, яке я все одно ніколи не зрозумію. На розцяцькованих обличчях знову й знову вчувається його іронічний сміх наді мною, бо лише вітер має силу його втихомирити. Чому кидаючи мить в обійми Морфея, я знову лину до тебе, такого чарівливого та невблаганного, такого незбагненного та чутливого, такого таємничого та священного?..

Кожного разу, цілуючи скривавлені ноги Ісуса,я згадую, що була твоєю Марією Магдалиною, яку, однак ти давно загубив у звабах минулого і спокусах майбутнього… Зараз я можу бачити твою тінь, яку ніколи не зловлю чужим світлом, котре вкрала , дивлячись на твої шалені танці з життям біля вогнища спопелілого відчаю. Зараз відчуваю твої терпкі обійми лише уві сні, адже тепер зі студеної калюжі розбитого скла наших почуттів, я все ще відчайдушно прагну скласти мозаїку з тих скалок, які вп’ялися мені в душу і своїми гострими кінцями розкраяли моє серце наполовину, при цьому розкидавши їх по Молочному Шляху.

Знову сама і вже давно не твоя… Радію від миті, коли забуду себе у сні і віддамся гріховній насолоді бути коханою. Ти полетів до нового сонця, а я … А що зі мною? Я лише залишаюся біля старого світла, яке обпалило мої вії і висушило серце. І дозволяю собі лише згадувати…

«Ми з тобою, як сонце і місяць » - кажеш ти, ніжно торкаючись кінчиками пальців до мого волосся, і залишаючи закоханий погляд на моїй долоні.

  • Невже такі різні?
  • Ні, просто я не бачу твого темного бокуі це мене лякає… Я готовий віддати життя, щоб знову побачити тебе поряд на секунду, щоб відчути стук твого серця, яке б’ється в один такт з моїм, щоб втопитися в твоїх очах, які залишаються єдиним, але неповторним зв’язком із цим світом…
  • Ти знаєш, а я готова жити заради тебе… Ловити твій подих, як божевільний фанатик женеться за вічною славою, наздоганяючи лише свою тінь… Я вірю, що тебе мені послав той, хто знає ціну життя і неоціненність його втрати…

Ікаріус глибоко зітхнув, ловлячи губами сльозу, яка крапала з мого дощового серця. Він відкрив свою вроджену ніжність і побачив у мені те, чого не помічали люди, які у веселковий дощ ходять з розкритими сірими парасольками і кажуть, що обожнюють ті краплини, які він жертвує світу… Я пізнала ритуал благочестивості, який генії ховають на старому горищі черствоти людських сердець… Мені здавалося, що Ікаріус колись давно спалив свої крила і, замість того, щоб впасти у бездонну прірву, він розділив своє життя зі мною…

Ми тихо сиділи на даху обсмальцьованої будівлі, яка, мабуть, колись перетерпіла пожежу. Я та Ікаріус зачаровано слухали щемливий звук скрипки, що його породжували руки глухонімого скрипаля з дому навпроти. Ми крадькома стежили за його плавними рухами, які творили мистецтво, що розцвітало ароматною трояндою на землі, яка не варта навіть сонця. Коханий знову звернув свої сріблясто-спокусливі вії на мої очі і сказав : «Боже,як в них багато дощу… Як багато акварелі... І як мало гріха… Я досі пам’ятаю нашу зустріч кілька років тому, коли я отримав твого листа… - з цими словами він вийняв з кишені зім’ятий лист і зітхнув – Я буду вічно тримати його біля серця, щоб відчувати життя… Страшно подумати, що без цього папірця ми так ніколи б не зустрілися. Кожного разу я його читаю перед сном з надією, що навіть там, в далекому порталі людської свідомості ,зустрінуся з тобою…». Він усміхнувся своєю обеззброюючою усмішкою і ми разом опустили очі на ті слова, які залишили долю поза нашими душами…

«Ікарію, чи знаєш ти, як стати Богом? Мабуть, для цього варто вдихнути аромат подиху вітру, щоб збагнути ту цінну духовність, що він вселяє в наші серця, які наче засліплені дуче стоять на вершині свого хреста, де їх стратять із заходом краси, яка ніколи не повернеться до свого начала.

Я пишу тобі не для того,щоб ти збагнув дар життя, як поцілунок долі, а знову повернувся до того, з чого все починалося – любові.

Сидячи на березі річки, яка залишилася єдиною світлиною мого життя,я відчула своє тіло лиш ланцюгом, який приковує мою душу до землі. Спів птахів, який в далекому дитинстві чарував мене своєю витонченістю та природністю, перевтілився у плацдарм для фантазії, яка покинула мою свідомість, мов зрадник свою фортецю і розіп’яла мій світ під пеленою свого сонця.

Я знову пишу тобі ті самі слова, які писала чотири роки тому, нишком шукаючи давно загублене співчуття, яке гірко вражало мене своєю жорстокістю. І зараз, заглиблюючись у далину мінливого ранку, що, наче старий з крилами, присвятив гімн життя землі, я знову бачу твій неземний силует, який подарував мені неоціненну частинку того, що жахливий світ викрадає в людини на шляху її народження – істину.

Не знаю чи захочеш ти збагнути мене і мій настрій, який був таким ворожим тобі раніше, але знаю, що ці хвилини, які я провела на березі річки, пишучи тобі листа, залишаться найщасливішими в моєму житті...»

Ікаріус палко пив солод моїх очей і я хмеліла від його нестримної жаги відчути життя. Часто мені здавалося, що він потерпає від спокуси відкрити мені якусь таємницю. І тоді, сидячи на даху, ми знову й знову мінялися своїми очима з зорями, шукаючи в тінях розвітрену облудливість. Він нестримно вдихав мій подих і ми сміялися над цим світом, який був створений для того, щоб ми могли кохати.

Здавалося, що ми стали первісними творцями всього живого і на цьому світі залишаємося єдиними, хто знає для чого живе. Ми ж жили для того, щоб почути патетичну сонату дощу та розкрити книгу власних життів, котрі ошукали наші душі при народженні.

Одного разу ми знову пили амброзію неба, як раптом Ікаріус здригнувся. Фізичний біль, який конвульсивно рвав його тіло був схожий на пожадливого хижака, котрий поринав у вирій зимового відчаю і шукав тепла там, де давно замерзло сонце. Його стогони стали моїм розп’яттям. На мить мені здалося, що химера гріховності засліплює мої очі своїм каменетворчим поглядом Василіска. Земля під ногами Ікаріуса здригалася так, наче передчувала падіння неба. Я хотіла крикнути, але почула лише здавлений скрегіт власного голосу, який шаллю закутав мряку, котра була єдиним свідком наших страждань. Ікаріус втратив свідомість, а я лише безсило кликала на допомого когось, хто про мене давно забув… Машинально підбігла до телефону і набрала номер швидкої допомоги, стискуючи до крові на руках телефонні кабелі…

Ця ніч стала нефритом мого серця. Холодна та незмінно чуттєва, вона породжувала бажання відчути свободу слухати себе. Когось вибирає життя, а хтось залишається вільним бранцем вічності. Тієї ночі я вперше відчула як це – бути рабом дзеркала, яке плаче твоїми ж сльозами.

Стурбовано і меланхолійно вивчаючи свої лінії життя, я чекала вироку від тих, кого мало цікавило для чого в мені тече кров, що ще не застигла у венах лише завдяки моєму Ікаріусу.

Із кабінету вийшов старий чоловік у білому халаті і сірому обличчі. Він невпевнено крокував до мене… Я з тисячі поглядів пізнала цей – співчутливий і трохи флегматичний, той самий який колись безмовно повідомив про втрату мого брата Альрока.

Згадую, як ми разом пізнавали смак життя, дихали власним щастям, а потім – автокатастрофа, клінічна смерть і вимкнення апаратів життєзабезпечення… Це було так давно, та з кожним спогадом біль не старів, а розцвітав з новою силою, з’їдаючи щасливі миті своєю гниллю…

Лікар підходив до мене невпевнено і я відчувала його співчуття, від якого мене нудило. Він крадькома підкрадався до моєї душі, відрізаючи від серця по шматочку із задоволенням поглинаючи його судомну міць.

  • Ви родичка Ікаріуса ?
  • Ні. Я його дівчина. Лікарю, що з ним?
  • Я вас хочу запитати, він що наркоман?
  • Та, як ви смієте?!.. Він для вашої ж лікарні був донором. В нього четверта група крові з резус-фактором мінус – обурено піднімалось у мені прагнення відтворити істинне обличчя Ікаріуса, мого Ікаріуса…
  • Не може бути… В нас усе стерильно…
  • Що ви маєте на увазі?
  • Він хворий на синдром імунодефіциту людини.

Ці слова стали луною зла в моїх вухах, які не сприймали інших слів лікаря, котрий повідомляв про важливі деталі хвороби Ікаріуса. Я залишилася наодинці із своїми почуттями, котрі оглушливим криком боролися за своє існування. До мене долинув мій-таки глухий голос:

  • Можна мені його побачити?
  • Так, звісно.

Я йшла по довгому коридору до 13 палати, в якій спав дитячим сном мій коханий Ікаріус і думала, що я залишуся з ним до кінця чи вірніше до нового початку… Я вже сама не знаю чого чекати…

Його сріблясто-сірі вії знову дивляться на мене виваженим стомленим поглядом, підсвідомо чекаючи втрати, яка вже тримала його за руки і нашіптувала зрадливі слова свого погребіння.

Його бліді вуста, з яких хтось висмоктав усю кров, шепотіли такі слова для мене, які свинцем заливали серце і чарували своєю гнітючістю…

  • Я розумію все… Ти можеш іти…
  • Що? Іти? Невже ти думаєш, що моє життя чогось варте без тебе? Невже ти думаєш, що я буду сама слухати «Примху» Паганіні без тебе та ще й насолоджуватися коханням до цієї музики?…

Він тихо відвів свій погляд і сказав:

  • Та чи зможу я жити з думкою, що отруїв твоє життя?
  • Ми будемо разом жити, разом бігти вперед до світла…
  • Тільки для мене це буде світло в кінці тунелю…
  • А ми зловимо тепле проміння і закутаємось у ніжність сонячних зайчиків та втечемо від сірої днини, яка чигає на звичайних людей біля дверей власної свідомості…

Він простягнув свої руки до мене і палко вдихнув запах мого волосся, а потім відштовхнув від себе, гірко знесилившись:

  • Я тебе можу заразити…
  • А я вже заражена… Заражена коханням до твого голосу, очей і серця…
  • І ти мене не боїшся?
  • Скажи, а чи боїшся себе ти?…

Він відвів свої очі, щоб я не бачила його сліз, яких він страшно соромився…

  • А хто я ? Я – тінь цього тіла, яке лише сковує мою душу…
  • Не кажи так. Адже людиною може назватися лише той, хто відчуває тілом свою душу і душу своїм тілом… А все інше – лише лискучі обгортки, які криють у собі лише рекламу смерті.
  • Так, ти єдина даєш мені життя….
  • Я стану тобою…. Ми повернемося до початку…
  • Навіщо? Давай іти вперед – обганяти тіні і ще… Я хочу жити як жив, а не починати існування, яке лише обвуглить пориви душі…

Він таємниче посміхнувся і вже не боявся мене цілувати… Палко обійнявши, він потонув в океані насолоди кохати…

Ми залишилися такими, якими були раніше. Кожного вечора ходили слухати музику Баха, Шопена та Паганіні на дах обсмальцьованої будівлі, поринаючи в екстаз миті та зачаровуючись нашим проклятим коханням…

Той день, коли Господь розлучив мене з Ікаріусом я пам’ятала ще із свого народження… Дивно, але помираючи, він попросив мене кожен день приходити на дах тієї старої обсмальцьованої будівлі, яка була нашим сховком…

І зараз я знову слухаю «Примху» Паганіні, плачучи разом із скрипкою. Раптом гра зупинилась і я збагнула, що біля мене стоїть той самий глухонімий скрипаль, котрий доповнював своїм мистецтвом палітру наших з Ікаріусом почуттів.

Він мовчки простягнув мені конверт підписаний «Моїй Mysterion». Відкривши цей символ пізнання, я побачила такий до болі знайомий почерк мого страждання, мого кохання….

«Пам’ятаєш, як колись ти мене питала чи знаю я, як стати Богом? Відповідь проста – потрібно відчути себе людиною. Я знав, що давно був хворий цим світом, хоча мене можна виправдати, бо в ньому живеш ти… Та що я пишу? Який абсурд! Як можна звинувачувати хворого в тому, що він захворів?!

Я народився, коли зустрів тебе, та помирав кожного дня від нестерпної спраги знову поринути в той екстаз, що ти дарувала мені… Зараз я сиджу на обріях місяця, прагнучи зловити сонце, яке палить мої вії і охрещує небесами водночас. Дивно… Наші погляди, моя Mysterion, наткнулись на меч розплати за щастя, проте я радий що відчув цей пекучий біль, збагнув його суть… Цей лист – перший твій крок до життя, від якого,я думаю, ти відцуралася… Напевне, ти пам’ятаєш нашу першу зустріч… Я поглинав дух помаху твого віяла, а ти іронічно сміялася за ним над моїми жалюгідними спробами врятувати життя… Проте,я хочу, щоб твоя посмішка зараз нагадувала мені там – далеко, де я ,напевне, розпочав новий шлях або ж завершив старий, про цей земний світ, який любив наші сльози… Я б хотів, щоб ти пам’ятала наші терпкі поцілунки і не перетворювала мене в тінь минулого… Але не варто ставати однією з тих, хто ходить під парасольками і каже, що любить дощ… Я хочу, щоб ти знову жила, кохала, страждала, щоб знову когось палко обіймала… Повір, що я вічно буду кохати і чекати тебе…

P.S.Обміняся очима з зорями, і пам’ятай, що ти - Mysterion».

Я тихо заховала сльози.. Але плакала я від щастя, що колись зустріну його там, де ніч чекатиме ранок для створення нового світу. А поки… Поки я буду жити, сміятися плакати, я сама стану Богом…



Останнє оновлення на Неділя, 15 січня 2012, 11:56
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити