Головна Наш край Творчі особистості Дудар Марта "Чорним по білому" - Сторінка 3
Дудар Марта "Чорним по білому" - Сторінка 3 Друк e-mail
Головна статті
Дудар Марта "Чорним по білому"
Заповідь
Життя нотами Шопена
Mysterion (Таїнство)
Моя зима, моя весна, моя стихія
Наші імена
Гість
Хліб
Мім
Вірші
Всі сторінки

Життя нотами Шопена

Світло… Вітер ласкаво обвіває скроні, з невгамовним шаленством цілуючи ніжно вуста, забуваючи про всіх довкола, і водночас голубить увесь світ, крутить почуття у своєму шаленому вихорі. З ним я забуваю себе і опиняюся в непроглядній пітьмі, в якій раніше була не спроможна віднайти грішне світло. ..

І ось ідеш ти… Такий самотній, давно чужий мені, загублений у полисках фальшивого щастя, яке, даруючи хвилину божевілля, з кожним кроком відбирало в тебе здатність відрізняти день і ніч. Ми знову з тобою дивимося в один бік, проте ти з холодним, байдужим, хворобливим задумом заглиблюєшся у небуття, тікаючи від переродження, а я ще живу надією, що знову зустрінуся з твоїми смарагдово-ласкавими очима, які знала до сьогодні.

«Життя – маріонетка в руках наших бажань, котрі такі гірчичні та проперчені гнилим самолюбством, що відбиватися від них уже несила. Моя кров уже не так нуртує, як тоді, коли у мені пробуджувалась квітка кохання кольору моря до тебе. Мої пальці вже не просять шпаги, пензля чи струн, їх перебила затхлість цього світу. Я не хочу охороняти далі мавзолей нашого мертвого кохання. Пробач…» - сказав той, хто був для мене демоном і Богом, зоряний пил чиїх очей я бачила в нотах Шопена…

Та раптом вітер стих… Мою кров якась химера випивала з жагучою пристрастю, моє серце зажило своїм життям… Воно перестало співати пульс життя, а завило реквієм зболеним почуттям. Я стала тінню чиєїсь невідомої тіні. Моє життя здалося чимось мізерним, що не варте навіть брудної калюжі, яку намалював дощ… Моє серце замовкло…

Хтось бігає, метушиться у білих халатах. Навіщо ця даремна товкотнеча на одному місці? Навіщо вони шепочуть один одному слова, які збіжать як вода і висохнуть на палючому сонці моїх страждань?

І лиш ти, вітре, прийшов, щоб знову вгамувати мене, серце, яке колись ніжив у своєму шовку, яке обгортав гріховними грозовими хмарами, що зливалися в екстазі і народжували дощ. Ти один все ще кохаєш мене, ти єдиний проведеш мене туди, де я знайду свою долю…

І знову моє дихання переривається кадр за кадром, як старий анімаційний фільм. Хтось тихо плаче… Чиїсь сльози пропікають наскрізь моє тіло і холодять душу. Це мій демон і Бог, зоряний пил чиїх очей я бачила в нотах Шопена…

У мою свідомість пробиваються далекі відгуки хрипкого голосу, що періодично шепоче глухі слова : «Скальпель… Вата… Розчин…Кардіостимулятор…Розряд…». Щось мене лоскоче там, у грудях, де я поки що живу…

Раптом, наче з якоїсь дикої тварини вивергається крик: «Хто вимкнув електрику?!». Мій біль тихо, але впевнено перероджується в екстаз, а вітер бере лагідно за руки і шепоче:«Уже час…». Останнє, що я чую, – лише тихий плач мого демона і Бога, зоряний пил чиїх очей я бачила в нотах Шопена…

І ось довгоочікуване світло…
P.S. А в іншому кінці містаякісь підлітки дражнилися з електропроводами. Вони не знали, що обіграли життя, і що останній подих чийогось серця був заглушений шепотом вітру…



Останнє оновлення на Неділя, 15 січня 2012, 11:56
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити