Головна Наш край Загиблим в АТО Сокол Юрій Вікторович
Сокол Юрій Вікторович Друк e-mail

altЮрій   Сокол народився 9 грудня 1988 рокув селі Людинь, в сім’ї робітників.У  1995 році пішов у перший клас Людинської загальноосвітньої школи та закінчив її у 2006 році. З перших днів стало зрозуміло, що хлопчик дуже сором’язливий і його маленьке серце переповнене добротою. Ще й досі у школі згадують про Юрія  як спокійного, скромного, врівноваженого учня. Повага до людей – це те, що зароджувалося у нього з дитинства. У 2007 році був призваний до лав Української армії. Службу відбував у Вінниці. Після повернення з армії деякий час їздив на заробітки у Київ та Харків.В 2013 році працював на заводі в селі Людинь по переробітку торфу «Торф Ленд Україна».28 серпня 2014 року мобілізований в національну гвардію та відправлений  на навчання в місто Львів.  Через місяць переведений в місто Харків для продовження навчання. У жовтні перебував на блокпосту в Запорізькій області. Згодом, 16 листопада 2014 року був відправлений в зону АТО Луганської області село Кримське, де перебував до 5 січня 2015 року…На Різдвяні свята юнак мав тритижневу відпустку, ходив на зустріч з учнями Людинської ЗОШ, багато спілкувався з друзями та родичами. І звичайно ж, як і всі, будував плани на майбутнє. Була і ще одна відпустка у Юрія, але він уже був не таким. Батьки помітили, що син змінився – став замкнений у собі, рідко спілкувався з друзями. Далося взнаки все побачене і пережите на війні. Можливо щось відчував, можливо серце підказувало, що не зможе більше обійняти батьків, родичів, друзів.

 Під час таких коротких, але довгоочікуваних відпусток, Юрій робив подарунки своїм батькам. Так і залишилися вони нерозпакованими…10 червня 2015 року Юра не вийшов на зв'язок. Мати не могла чекати, тому вирушила в дорогу, але сина вона живим більше не бачила.  До закінчення служби залишалося два місяці… Залишилися обірваною струною плани юнака: мріяв одружитися, мріяв подарувати онуків своїм батькам, мріяв про затишну оселю для своєї сім’ї, про мирне життя… Найтяжче матері. Немає спокою материнське серце в домі, де кожна річ нагадує про сина. Так і живе мама Марія Степанівна спогадами про свого єдиного довгоочікуваного сина…

 

 

Спогади про Юрія Сокола:

 

 Класний керівник Людинської ЗОШ І-ІІ ст..

 Мисько Надія Михайлівна

Життя прожити – не поле перейти – говорить народна мудрість.Одному всі стежки – дороги з дитинства відкриті і широкі, другому – шлях вузький та терновий. Хто все життя для себе живе, багатіє, а хто для людей і за них його віддає.Про таких, хто не думаючи про ціну власного життя віддають його в ім’я  інших, навіть повчання Бібліі стверджує,  що дороги життя таких праведних подібно зорям світяться, освячуючи шлях другим.Смирення, любоов до рідних, близьких, мабуть, супроводжували Юрія по його такому  правдивому, але, на жаль на короткому  молодому  і не легкому шляху в ім’я добра , миру і спокою своїх співвітчизників.У моєму житті зустрічалися цікаві,  розумні , добрі та по-своєму вередливі діти, вони жили своїм життям, не завжди вміли ставити собі запитання, як живуть, діють, чинять.Життя для них ще з дитинства здавалось само собою продумане, влаштоване, лишається просто жити, дихати і працювати в міру  своїх сил, звичайно, діти наївні завжди (іноді навіть і старші до речі). Але згодом, ставши дорослими, усвідомлюють, що життя посилає випробування, а доля веде у майбутнє.З дитинства шкільного, з батьківського дому ніс Юрій у життя свою доброту, тепло, терпимість, які у нашому сьогоденні все рідше і рідше зустрічаються, як унікальні скарби. Але я думаю, що думки і почуття  Юрія були сповнені гармонії життя, щоб робити людям добро, бо все у цьому світі повинно бути підкорене справедливості.Він  не знущався над іншими, не дивився ні на кого звисока, не жалив когось жорстким колючим словом, не робив комусь боляче.  У ставленні до себе зазнавав всякого, але терплячість  і його колись «маленька» людяність творили в ньому людину, що прагнула жити з добром у душі, з життєвою мудрістю, що поступово входила в його серце.Вперше познайомилась з ним у п’ятому класі, коли призначила мене дирекція школи класним керівником. Своїм ростом, з сіро-голубими очима, біляво-лляним чубчиком, теплою посмішкою  (вона майже ніколи не згасала з його обличчя), ледве помітними веснянками, виділявся серед однокласників. Потім подумки так і звала його «усміхнений білявчик». Згадується якимось домашнім, тихим, не завжди примітним. Очевидно, відбиток на характер давалося те, що у сім’і був єдиною дитиною. І як зажди буває, був маминим сином, улюбленцем, промінчиком життя, бо Юрій довгоочікувана дитина в сім’і. Не дуже говіркий, але спокійний. Діти (вони ж заповзяті, живі, малі забіяки, «драчуни») іноді кепкували з нього. Але  згодом змінилися у ставленні до нього. Помічала, що коли у товаристві Юрій, то хлопці-однокласники поводилися стриманіше. Може, соромилися бути перед ним забіяками, бо він, Юрій, ніколи нікого не ображав.Іноді хлопець дуже комплексував. Це проявлялося у навчанні. Вчився посередньо. Коли не знав завжди мовчав, при цьому дуже червонів і ніяковів, якщо до нього звертався вчитель або підказували однокласники. Дуже ніяково почувався і серед товаришів, коли обговорювали якусь класну подію або ситуацію. Був надто несміливий.Та класний колектив в деякій мірі формує характер дитини. Тому у восьмих-дев’ятих класах Юрій змужнів, ще більш підтягнувся, став рішучішим. У нього навіть з’явилася симпатія до красуні однокласниці, у яку майже всі хлопці були закохані. Став активнішим, але доброта і ніяковість, що уже змінилася на сором’язливість, так і лишились у його характері. Його навіть і прозвали «Добрячок».У дев’ятому класі життя його поповнилось новим змістом – Юрій визначився у виборі свого шляху в майбутнє. Він здобуває неповну середню освіту, щоб надалі у ПТУ м. Дубровиця здобути і професію, і повну середню освіту.

Думаю, життя у нього було цікаве, сповнене незвичайних фактів.При зустрічах мама завжди радо розповідала про успіхи свого сина. Щасливо почувалася, коли сина  хвалили на роботі (працював на будівництві торфопереробного комплексу  в с. Людинь), коли до нього у гості приходили друзі.Ось так жив, трудився і мріяв про майбутнє цей простий сільський юнак, щоб потім стати героєм АТО, гордістю односельців, хоробрим та відважним воїном, ще ближчим, але таким далеким зрозумілішим  для друзів-товаришів. Хвилини, коли на фото меморіальної дошки на стіні школи, на пам’ять приходять завжди ніжні і  милі серцю рядочки:

Мамо люба, глянь, як сяють ясні зорі золоті.

Кажуть люди, - то не зорі – сяють душі то святі.

Кажуть, хто у нас на світі вік свій праведно прожив,

Хто умів людей любити, зла нікому не робив.

Бог послав його на небо ясною зіркою сіять.

 

Від тепер такою зірочкою буде вічно сіяти у наступних поколіннях пам’ять про Юрія Сокола, односельчанина, простого молодого парубка.

 

Перша вчителька   Соловей   Людмила Михайлівна

 

 

Я дякую вам, хлопці, за життя.

Я дякую вам, хлопці, за свободу

Пробачте нас. Пішли ви в небуття,

І більше не повернетесь додому.

Ви йдете в бій, йдете на вірну смерть,

Ви не лякаєтесь нікого і нічого.

Ви захищаєте своїх жінок, дітей,

Ви знаєте що робите  й для чого.

Вас пам’ятати будемо завжди,

І з вами боремось за рідну Україну.

За ту країну де нема війни,

За нашу й вашу вільну Україну.

Спогади про нашого Юрія дуже тривожать душу. Він став героєм нашого часу. Був він звичайним хлопчиком. Ріс в хорошій сім’ї, де його дуже любили. В  перший клас його привела мама. Він був єдиною дитиною. Коли діти вишикувались на урочисту лінійку, то він не відпускав маминої руки. Я дозволила мамі стати поряд з ним. Юрій був гарним русявим хлопчиком. Час від часу він оглядався на свою маму, щиро посміхався і стояв спокійно, бо його надія, опора і впевненість була поруч із ним. Хоча був одинаком у сім’ї ніколи ні з ким не конфліктував. Був товариський, доброзичливий, слухняний. До школи прийшов слабо підготовлений,  але з часом навчився читати, писати на рівні з іншими дітьми.Виріс він  хорошою людиною. Коли став на самостійний шлях як він турбувався про маму. Купував їй гарні подарунки на день народження. Життя поставило перед  Юрієм великий вибір. Він не злякався, не заховався за мамину спину. В нього був поганий зір і  він міг відмовитись від призову. Всі найкращі слова не зменшать утрату нашого Юрія. А материнське серце завжди стривожене і завжди запитує:»А чому саме мій Юрій? А чому саме  мені треба втратити сина?».  Таких матерів багато, але кожній болить душа за свою кровиночку. Уже пройшло багато років, коли Юрій був первачком, але я до щему серця пам’ятаю його щиро усміхнене обличчя, його білобрисого чубчика і так шкода що його вже ніколи не буде серед нас. Саме такими захисниками славиться наша Україна, такими синами пишаються матері, саме такі герої помирають.

Юрію! Ти в нашій пам`яті  навічно.

Поліський край і рідна Україна

Виростили достойного сина.

Він мріяв жити і любити,

Дерева садити і сина зростити

Та серце його зупинилось

І мрії його не здійснились.

 

 

Катерина Ганько, однокласниця

Знайома я з Юрою із самого дитинства. Виросли на одній вулиці, ходили разом в один клас. Пам’ятаю Юру як доброго, спокійного, відповідального і дуже хорошого друга. Він ніколи нікому не відмовляв у допомозі, завжди підтримає, порадить. В класі всі його поважали. Нас із однієї вулиці ходило в один клас п’ятеро учнів. Ми завжди разом ходили до школи і зі школи, проводили майже весь вільний час разом, тому що нам з ним було весело. А особливо нам було весело взимку, коли було дуже багато снігу, та можна було пограти в сніжки, покататися з гірки. Ідучи зі школи ми завжди залишали свої речі в Юри, тому що він жив близько біля тієї гірки. Також нам було весело проводити час і навесні коли сходив сніг. Ми збиралися біля лісу палили вогнище, співали веснянки, грали різні ігри. Пригадую один випадок, який трапився навесні, розтанув сніг, було дуже багато води і нам, щоб скоротити дорогу до школи, ми вирішили іти через річку, де завжди була кладка. Ми всі перейшли через неї, тільки залишився один Юрко,  адже нас дівчат він пропустив перших. Коли він почав іти кладкою вона  почала потріскувати,  і коли він майже дійшов до берега вона переламалася і він замочився у воді. І що ви думаєте він не пішов додому, щоб перевдягнутися в сухий одяг, а пішов на уроки, мала бути контрольна робота і він не хотів її пропустити. Ще багато чого можна пригадати про наші шкільні роки, але цим нашого Юрчика не повернеш. Згадалися слова Юри на випускному вечорі: «Було б цікаво нам зустрітися всім разом через 10 років.». Але не судилося нам з ним зустрітися на зустрічі випускників, клята війна забрала його за 9 місяців до зустрічі. Раніше я часто приїжджала в рідне село і  бачила Юру, ми з ним багато розмовляли. Юра думав про майбутнє говорив, що хоче одружитися мати діточок, він говорив, що погуляємо всім класом в нього на весіллі. Та ніхто не думав, що ми всім класом будемо проводити його в останню путь. Той день мабуть ніхто з однокласників не забуде. Спочивай з миром. Нехай земля тобі буде пухом. Вічна тобі пам'ять!

 

 

Із спогадів однокласниці Годунко Рози

Війна в нашій країні триває вже не один рік, вона продовжує забирати життя українців. Вони бачили смерть і страждання, вони стояли за себе, за Україну та її народ. Вони, бійці АТО, герої вже тому, що не побоялися взяти в руки зброю і стати на оборону своєї держави. Одним з таких захисників був наш однокласник Сокол Юрій.Юрій навчався з нами з першого класу. На перший погляд – звичайний хлопець, але, як і кожна людина, по-своєму особливий. Пам’ятаю його як скромного, сором’язливого хлопця. Завжди був справедливий, емоційний, підтримував дружні стосунки з однокласниками. Згадую його руде волосся і такі добрі очі на усміхненому обличчі. Високий, стрункий, він був найвищим у нашому класі. Іноді коли  Юрій соромився у нього червоніли щоки й вуха, і він ставав схожим на троянду з шкільної клумби. А загалом він був доброю людиною, класним товаришем і другом. Таким Юрій запам’ятався зі шкільної парти.Саме такі хлопці, в серцях яких живе вічний неспокій, не можуть стояти осторонь, коли країна в біді. Та мало хто знає, що цей відважний, хоробрий воїн, колись був усміхненим, таким життєрадісним хлопцем, як ми усі. Саме перед такими людьми можна і потрібно стати на коліна у знак подяки за їх безкорисливість, конкретну допомогу у всьому.

Кордони не спинять польоту могутнього слова.

Хто серцем могутнім ні куля, ні шабля не вб`є.

За нас Батьківщина і рідна не скорена мова

Не треба чужого, але й не відпустим своє.

За рідну домівку поклали життя вірні діти,

Герої, що залишаться в наших серцях,

За землю, за матір, зробили, що мали зробити,

Герої не гинуть, герої живуть у піснях.

 

 

 

 

 

alt

 

alt

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаткові джерела про Юрія Сокола:

Родіна, Л. 

         Провели в останню путь ще одного героя  / Л. Родіна // Дубровицький вісник : Громадсько-політична газета. - 2015. - N 26/26 черв./. -  с. 3

 

Слободзян, М.  

         Відкрито меморіальну дошку Юрію Соколу [загиблому учаснику АТО] / М. Слободзян // Дубровицький вісник : Громадсько-політична газета. - 2015. - N 50/11 груд./. -  с. 1 -

Вшанували воїна АТО в Людині[Електронний ресурс]//Дубровицька РДА:[сайт]- Режим доступу:http://www.dubrrda.gov.ua/2277-vshanuvali-voyina-ato-v-lyudin.html.- Назва з екрана

Дубровиччина на колінах зустріла загиблого бійця[Електронний ресурс]//Моя земля-моє Полісся:[сайт]– Режим доступу:http://moepolissya.blogspot.com/2015/06/blog-post_18.html.- Назва з екрана

 

Сокол Юрій Вікторович[Електронний ресурс]//Книга пам’яті загиблих:[сайт]- Режим доступу: http://memorybook.org.ua/21/sokil.htm

 

На Рівненщині помер ще один Герой АТО[Електронний ресурс]// ОГО:[сайт]- Режим доступу:http://ogo.ua/articles/view/2015-06-19/63940.html.- Назва з екрана

 

Он не уехал в Польшу… [Електронний ресурс]//Главное:[сайт]-Режим доступу:

https://glavnoe.ua/articles/a11288

Останнє оновлення на Середа, 08 листопада 2017, 11:39