Головна Бібліотека Книжкова виставка «Їх юних сміливців лиш жменька була – із серцем зі сталі і духом з граніту»
«Їх юних сміливців лиш жменька була – із серцем зі сталі і духом з граніту» Друк e-mail

altКрути – сумна, але славетна сторінка нашого літопису! У січні 1918 року саме сила національної ідеї покликала молодь і студентство столиці новонародженої Української Народної Республіки стати на захист рідної країни.

Подвиг і самопожертва цих юнаків – дороговказ всім наступним поколінням.

Матеріали представлені на книжковій виставці «», що діє на абонементі, документальні розповіді, невідомі і маловідомі документи, матеріали, свідчення, спогади учасників про героїчну подію нашої історії бою під крутами.

 

 

altКрути. Січень 1918 року: док., матеріали, дослідж., кіносценарій / Іст,- культурол. т-во “Герої Крут”; упоряд. Я. Гаврйлкж. — К.: Вид. центр “Просвіта”, 2008. — 840 с.: Іл.

До книги увійшли невідомі і маловідомі документи, матеріали, свідчення, спогади учасників бою під Крутами 29 січня 1918 року. Зміст архівних матеріалів підсилюють статті і виступи С. Єфремова, Д. Дорошенка, М. Грушевського, Є. Маланюка, Людмили Старицької-Черняхівської та інших видатних особистостей доби Української революції 1917-1921 рр.

Збірник упорядковано у хронологічному порядку, починаючи з кінця 1917 р. по 2008 р. Завершує видання кіносценарій "Крути".

Адресується дослідникам, викладачам вищих навчальних закладів, учителям шкіл, студентам, широкому колу читачів.

 

Ода до прийдешнього

Дні твої скалічено криваво,
За туманом мерехтить мета...
Так обридла підозріла слава,
Так гнобить нещадні самота.

Вию псом на мертвім полі бою,
Стережу сей попіл ї кістки, -
Знаю, Бог розсудить нас з Тобою:
Сходять зерна, пружаться ростки.

Під морозним вітром — біла тризна
Сніг сліпить, вирує рівнина, —
То встає озимина залізна,
Крізь крижаний сніг - озимина.

Бачу їх — високих і русявих,
Зовсім інших, не таких, як ми, —
Пристрасників висотй і слави,
Ненависників тюрми і тьми.

Ось їх стислі руки, ясні лиця,
Голос невблаганний, як наказ,
В гострім взорі зимно-синя криця -
Вірний щит від болю і образ.

Спадкоємці бою, бурі діти!
Загремить ще раз така пора —
Сміливо могили перейдіте,
Коли треба — розтопчіть наш прах.

Щоб без вшанувань, без академій
Кров жадала неминучих кар,
Криця зустрічала серця кремінь,
Викресала іскрами удар!

Щоб тверезі зимно-сині очі
Загорались, гострі і палкі,
лиш тоді, як обрій зарокоче,

Боєм зустрічаючи полки.

І коли доба метальним словом
Збудить в серці переможний ямб,
Присуд Божий в даль Твою громово
Ознаймить гарматний дифирамб.

 

КРУТИ: "Символ наших визвольних змагань"

Ці слова Олени Теліги про героїку і трагедію Крут є, мабуть, найадекватнішим означенням національно-історичної ваги того, що сталося 29 січня 1918 року на не дуже знаній до того залізничній станції на північний схід від Києва. Ось уже дев’ятий десяток літ ця вже не тільки географічна назва бентежить національну пам’ять, не сходячи з вуст кількох поколінь мемуаристів, публіцистів, дослідників, політиків, поетів... Сказано й написано про Крути багато — спершу переважно в еміграції; в Радянській Україні ця тема виникала хіба принагідно в контексті шельмування “буржуазно-націоналістичної контрреволюції” , а потім і взагалі потрапила під табу, і тільки із здобуттям Україною державної незалежності вона повернулася в нашу сві­домість і опинилася в центрі патріотичних зацікавлень суспільності та її політичних концепцій. Завдяки цьому стало можливим запровадження на державному рівні присвячених Крутам ритуалів пошанування й пам’яті; з’явилися видання мемуарної, документальної та іншої літератури, до якої раніше читач в Україні не мав доступу. Тут насамперед слід назвати збірник матеріалів “Герої Крут”, дбайливо підібраний нині покійним Іваном Ільєнком і виданий дрогобицькою видавничою фірмою “Відро­дження^ (1995), та збірник “Героїка трагедії Крут” (К., 2004; упорядники Володи­мир Сергійчук і Ярослав Гаврилюк).

І все-таки на масовому рівні обізнаність із реальними обставинами трагедії під Крутами залишається мінімальною, тож є достатньо місця для суперечливих версій та? міфів. Тим-то видання нового, повнішого за попередні, корпусу матеріалів про Крути виглядає і потрібним, і актуальним.

Упорядник та видавці мали на меті зібрати і запропонувати читачеві всі наява ні, відомі їм тексти на тему Крут. У цьому випадку такий підхід (а не селекційний) ви­правданий і необхідний, принаймні, коли йдеться про фактичний бік справи, а не лі­тературні відгуки (серед останніх є і висока поезія — Павло Тичина, Олекса Стефа- нович, — але є і патріотична риторика, є і графоманія). Адже тут кожне свідчення, кожне слово можуть мати своє значення, свою більшу або меншу вагу — як для знання про саму історичну подію, так і для уявлення про її резонанс у часі й просто­рі, про її сприйняття різними політичними групами або й творчими особистостями. Наукова й критична оцінка матеріалів — то вже справа фахових досліджень. Щоправда, й досі, на жаль, немає вичерпного дослідження, в якому були б скрупульоз­но проаналізовані різні свідчення, спогади, пізніші версії та інтерпретації під кутом зору їхньої безумовної достовірності, відзначені неминучі в таких випадках помил­ки чиєїсь пам’яті, недостатність особистої поінформованості чи суб’єктивність уза­гальнень та висновків. Хрестоматійні видання також варто було б супроводжувати ґрунтовним коментарем.

Ще й досі зберігає силу застереження, яке зробив у своїх “Спогадах” Левко Лукасеико: “Література, присвячена цьому героїчно-трагічному бою, на світанку ук­раїнської державності 20-го віку, сьогодні вже є досить велика. Більшість статей та заміток є фантастично-легендарного змісту. Менша частина — це статті з фактичним матеріалом, але із суперечливими деталями й помилками в прізвищах і датах” . Нині літератури нагромадилося ще більше, але всебічний науковий аналіз и — попереду.

Тим часом читач має можливість побачити широкий спектр свідчень, вражень, оцінок, інтерпретацій — і самому зорієнтуватися в деяких невідповідностях та супе­речностях. А вони стосуються як окремих подробиць, так і політичного контексту події.

Тут треба враховувати, що трагедія Крут стала і довго залишалася (почасти й досі) предметом (чи, швидше, приводом) суперечок і взаємних звинувачень представ­ників різних політичних сил — як це завжди буває у випадку великої поразки:-її нео­дмінно пояснюють вигідним для себе і компрометуючим для політичного опонента чином.

Так, серед патріотичної громади панувала думка, що кілька сот ненавчених студентів і школярів — це все, що Центральна Рада змогла протиставити бандам Муравйова, і відповідно І! звинувачено в тому, що послала, мовляв, дітвору на неминучу смерть. Так випливає і з деяких свідчень. Але є й інші свідчення: про те, що на цьому напрямку діяли також козацькі сотні, “січові стрільці”, Богданівський курінь, — хоч і цих сил було замало, до того ж у критичний момент частину їх відкликано до Киє­ва у зв’язку з повстанням на “Арсеналі”. Тож у вирішальному бою студенти й шко­лярі справді склали чи не найпомітнішу частину тих, хто протистояв кількатисячній регулярній армії. Саме їхній героїчний спротив, їхня добровільна жертва (адже їх не посилали, вони самі покликалися захищати Київ і Україну), а потім звіряча розпра­ва з ними ворога, — це те, що й створило хвилюючий героїчно-трагічний ореол цим юнакам. Він настільки безсумнівний, що немає жодної потреби підсичувати його по­силаннями на нібито негідну поведінку або ж зраду, пиятику тощо декого з коман­дирів та адміністраторів — такий мотив звучить у деяких спогадах, але його запере­чують інші свідки.

Ця конкретна колізія є складовою частиною широкої — загальнополітичної, а можна сказати: загальнонаціональної. І в самій Центральній Раді, і тим більше нав­коло неї, серед усієї української громади, не було єдності, солідарного розуміння складних проблем державотворення, внутрішньої та зовнішньої політики, стосунків із Тимчасовим, а потім більшовицьким урядами Росії. Це річ звичайна, і за щасливо­го розвитку подій непорозуміння залагоджуються, солідарність зростає. Але пораз­ка, тим більше велика національна поразка, якою стала втрата короткочасної дер­жавної незалежності, вкрай роз’ятрює задавнені болі, роздмухує взаємну неприязнь і взаємні звинувачення, а що найгірше — штовхає до найпростіших пояснень, які че­рез свою неадекватність небезпечним чином ухиляють від об’єктивного аналізу складних історичних ситуацій.

Одним з таких спрощень є зведення причин поразки від російсько-більшо­вицького наступу — до однієї: пацифізму “соціалістичної” Центральної Ради, на­самперед таких її провідників, як Винниченко і Грушевський. Мовляв, мільйони оз­броєних українських вояків готові були боронити свою державу від напасників, але провідники не тільки не скористалися з цього, а й розпустили військо, — от і дове­лося в критичну хвилину кликати на поміч підлітків.

Не відкидаючи геть цю версію — однієї із сторін полеміки, — послухаймо й другу сторону. Чи так уже справедливо засуджувати Центральну Раду за “паци­фізм”?

Адже той “пацифізм” відповідав настроям народів усіє і. Європиі українсько­го народу, вкрай утомленого і виснаженого небачено страхітливою війною. Так, на військових з’їздах панувало велике патріотичне піднесення, лунали бойові заклики.

Однак чи тим же духом жили численні вояцькі полки? Вони-то приймали патріотич­ні ухвали, ал£ часом ними й обмежувалися: по чотирьох роках безглуздої і жорсто­кої війни хотіли, природна річ, вернутися додому. І, між іншим, допомогти своїм зе­млякам відібрати землю у поміщиків — силою зброї, не чекаючи того законодавства, яке обіцяла виробити Центральна Рада. І у військових частинах, і на заводах, і в се­лі велику популярність мали демагогічні більшовицькі гасла, що обіцяли негайне й “безвитратне” задоволення всіх потреб трудового люду. Українська влада в ба­гатьох випадках наражалася то на пасивний, то на активний спротив не тільки “мос­калів”, а й самих українців. Зверніть увагу: майже всі, хто залишив спогади про Кру­ти, засвідчують активну протидію “розагітованих більшовиками залізничників” просуванню українських загонів до місця боїв. Навіть Шевченківський (!) полк “на­ступав на нас ззаду”, — свідчив сотник Аверкій Гончаренко.

Така була трагічна ситуація:'національний розбрат замість національної солі­дарності. Як і в 17-му та й 18-му століттях, як і нині. А ми й досі не хочемо бачити цієї грізної причини наших невдач, шукаємо їх не в глибині, а на поверхні. Невилаз­на отаманщина, нескінченні побоїща наших політиків, з їхніми неодмінними апеля­ціями до Москви (байдуже їм, якої — монархічної, більшовицької, путінської — аби Москва!), — це лише зовнішні симптоми глибокої внутрішньої хвороби суспільства: слабкості національного самоусвідомлення, браку ідентичності. Було б суспільство інакше — інакшими були б і політики. Втім, є і зворотній зв’язок: неадекватні своїй місії політики успішно працюють на пониження рівня суспільства.

Що ж до причин поразки під Крутами (як і поразки УНР взагалі), пошлюся ще й на міркування активного учасника війни з більшовиками підполковника армії УНР М. Битинського, який так відповідав на закиди в “безпорадності”, а навіть “зраді і злочині керівників тодішнього державного українського життя” : “...Зрозуміло, що всі оті заражені нігілізмом, витончені красномовством темпераментних промовців обвинувачення сиплються щедро найбільше на адресу тодішнього державного про­воду, Центральної Ради, яка, мовляв, і за воєнну поразку, і за масову марну смерть українського юнацтва єдина мусить поносити моральну відповідальність. Однак, усі докори, всі закиди й обвинувачення українській тодішній владі у крутянській траге­дії, які, на жаль, протягом років легковажно розповсюджуються і безкритично сприймаються пасивним загалом нашого суспільства, по суті не мають жодної під­стави: засновані бо вони або на незнанні тодішніх політичних і воєнних обставин та фактів, або на свідомих тенденціях партійних і соціально-громадських супротивни­ків Центральної Ради, і тому зумисно негують чи фальшують факти...”

І все-таки: чому Крути? Що нам сьогодні Крути?

Більшість із тих, хто писав і пише про це, констатує, що з погляду воєнно- стратегічного бій під Крутами не мав великого значення. (Хоч, може, це й не зовсім так: адже він на кілька дрогоцінних днів затримав просування орд Муравйова до Ки­єва. Не кажучи вже про те, що показав Україні справжнє обличчя петроградсько- московських “інтернаціоналістів”.) Але всі сходилися на тому — і тим більше це зро­зуміле нині, — що жертовний подвиг когорти юнаків мав величезне й неминуще мо­рально-політичне та символічне значення. Він засвідчив невгасимість поривання до свободи, до ствердження національного буття України, — попри весь трагізм бо­ротьби (Павло Тичина: “По кривавій по дорозі Нам іти у світ,..”). Він став викликом юнацького ідеалізму —духові зневіри й байдужості. Він продовжив традицію лицар­ства і заповів її майбутнім молодим поколінням. Без прикладу Крут, без пам’яті про

Крути не було б ні ідеалізму цатріотичної галицької молоді 20-30-х років, ні Укра­їнської Повстанської Армії, ні поезії Василя Симоненка, ні жертовного подвигу Ва­силя Стуса та його друзів, ні “революції на асфальті” — студентської протестної го- лодівки 1990 року в Києві. І не випадково культ “героїки Крут” ось уже дев’ятий де­сяток літ живе в патріотичних колах української громадськості, насамперед серед національно-активної молоді — спершу, від 20-х років, у Західній Україні та на емі­грації, а тепер і у відродженій соборній Україні. Хоч, власне відродження пам’яті про Крути можна було спостерігати і в 60-і роки — скажімо, в колі київського Клу­бу Творчої Молоді. Мої ровесники, напевне, пригадують, як увечері 29 січня 1968 ро­ку, на 50-і роковини трагедії Крут, ми принесли на Аскольдову могилу вінки, виго­товлені в майстерні родини художників Литовченків. Був лютий мороз, лежали ме­трової висоти замети снігу, і навколо не було ні душі. Але, видно, пильне око не дрі­мало. Бо коли я наступного дня розповів про цю нашу зухвалість Віктору Плато- новичу Некрасову і він, який дуже цікавився всякими виявами непослуху й протесту, захотів піти на Аскольдову могилу й подивитися, — то крім густих слідів відомих чо­біт ми вже нічого там не побачили...

У кожного народу є події, що обростають легендами, стають темами медита­цій, літературних сюжетів, поезії. Пропонований збірник щедро подає їх на тему Крут. Не все тут рівноцінне, — читачеві мають стати в пригоді зрілість громадянсь­кого почуття й естетичний смак.

Але слушно сказав свого часу Євген Маланюк:

“...Нарід, творячи з якоїсь події легенду — а Крути, безсумніву, є й будуть од­нією з найвеличніших легенд нашої нації, — знає, що він робить.

Народна мудрість і національний геній — ця найвища земна справедливість, — творячи своілегенди і міти, цебто підносячи дану історичну подію до височин над- історичних, ніколи — щодо вибору тієї події — не помиляються.

Не помилилися вони й у випадку Крут” .

Іван Дзюба

Останнє оновлення на Середа, 30 січня 2013, 15:54
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити