Головна Архів матеріалів
Рівненщині - 70 Друк e-mail

ДУБРОВИЦЬКИЙ РАЙОН

1 липня 1941 року німецькі війська окупували райцентр Дубровицю, а вже у серпні в місті створюється перша підпільна організація, яку очолив учасник антифашистської боротьби в Іспанії О. О. Кренько. Згодом гестапо його за­арештувало і після катувань повісили на площі в Дубровиці. 3 березня 1942 року керівництво підпільною роботою взяв на себе Федір Маслюк. У вересні він зустрівся з командиром партизанського загону М. С. Корчевим, який очолив підпілля. У цей же час житель с. Хочин Олексій Ососкало створив підпільну групу з 16 чоловік, яка згодом стала базою для партизанського загону. Регулярно передавали партизанам загону під командуванням А. П. Бринського розвіддані про німецький гарнізон підпільники с. Удрицька. Вони брали участь у диверсійних операціях.

Підпільники району постачали партизанам медикаменти, схеми розташу­вання оборони ворога в місті і на колківському мосту. Завдяки допомозі міс­цевих патріотів лише загін М. С. Корчева знищив 10 мостів, 11 сільських управ, 5 поліцейських дільниць, Висоцький гарнізон поліції, спиртзавод у с. Воробино, 8 німецьких ешелонів. Активно діяли підпільники сіл Велюнь, Сварицевичі, Бродниці, Бутово.       

Багато підпільників були організаторами партизанських загонів. Так, керівниками загонів стали підпільники М. С. Місюра, Никон Тушич і Микола Хабінець у с. Озеро, Василь Булгира в с. Велюнь. Партизанський загін Булгири здійснював розвідку, диверсії, проводив партизанів через ріку Горинь і заліз­ницю Лунінець—Сарни.

На території району було проведено ряд рейдів по розгрому гарнізонів і комунікацій ворога. 16 травня 1943 року партизанські загони здійснили рейд на аеродром О. М. Сабурова. На цьому шляху вони розгромили гарнізони гіт­лерівців у Дубровиці, Висоцьку, на колківському залізничному мосту і на станції Біла. Населення багатьох сіл надавало партизанам всебічну допомогу.

***

Окупанти мечем і вогнем розправлялися з населенням, яке не виконувало їх розпоряджень. Вони знищували не лише людей, але й житлові і господарські будівлі, худобу, урожай. За допомогу партизанам, ухиляння від сплати податків, участь у збройній боротьбі з загарбниками було повністю знищено 28 населених пунктів.

Фашисти за допомогою поліцейських насильно забирали людей на роботи до Німеччини, а в червні 1943 року оголосили поголовну мобілізацію молоді. В разі неявки брали заложниками родичів, а майно конфісковували. У с. Хлівки кілька юнаків і дівчат навмисне заразили себе сипним тифом, щоб не їхати на роботу у Німеччину. 65-річному Михайлу Твердому окупанти відрубали руки, оскільки він не зізнався, де його син.

Наприкінці 1943 року радянські війська підійшли до території Рівненщини. У ніч на 10 січня 1944 року партизанське з'єднання О. М. Сабурова у взаємодії з частинами 397-ї стрілецької дивізії з боєм оволоділи залізничною станцією і містом Дубровиця. Допомагаючи армії, народні месники пізно ввечері оволоділи залізничною станцією Біла і селом Висоцьк.

У боях за визволення Дубровицького району від німецько-фашистських загарбників загинуло 866 воїнів, партизанів і підпільників. Понад 7700 воїнів уродженців району — воювали на фронтах Вітчизняної війни, майже 400 з них удостоєні бойових нагород.

Світлій пам'яті полеглих на полях битв у районі встановлено 20 пам'ятників і обелісків. У Дубровиці і Висоцьку червоноармійці й партизани поховані в братських могилах.

***

Війна...           

Хто пережив її, той знає, скільки горя і страждань, людських трагедій і страхіть принесла вона нашій мирній землі. Ще й досі важким болем пам'яті озиваються до нас оті далекі, скривавлені ворогом дні і ночі. Озиваються муками закатованих. Пам'ять не тільки нагадує, а й закликає до пильності і ставить на сторожі своє гнівне слово.

...Уже в перші дні Великої Вітчизняної війни, з 1 липня 1941 року, з дня фашистської окупації, Дубровиччина, її мешканці стали чи­нити збройний і не збройний опір варварам-забродам. Кидались в небо страшними загравами і пекельними зойками Переброди, Осова, Сварицевичі, Колки, Будимля, Залішани, Нивецьк, Біла, Островці, Трипутня... До 10 січня 1944 року - дня визволення Дубровиці і району воїнами 397-ї стрілецької дивізії, радянські парти­зани здійснили 100 акцій проти фашистів. Активними були збройні загони УПА, переважно вояки Поліської Січі Тараса Боровця-Бульби, що спричинило каральні акції німців та їх прислужників проти мирного населення, які, на жаль, були непоодинокими, втому числі і в спалених селах.

На території району не було таборів військовополонених, але масові розстріли, особливо єврейського населення, криваво вписані в історію Поліського краю.

Особливо страхітливо ці розправи чинились у Дубровиці в районі аеродрому, нинішньої санітарно-епідеміологічної станції, у Висоцьку в урочищі «Борок», де захоронено 1862 громадянина єврейської національності, в Бережниці, тобто в населених пунктах, де проживало найбільше євреїв.

Після загарбання Полісся фашисти зразу ж приступили до масового їх знищення. Так, в перші місяці окупації вони розстріляли все чоловіче населення євреїв м. Давид-Городок сусідньої Білорусі, а жінок і дітей вигнали з міста. Багато цих сімей поїхали до своїх родичів у м.Висоцьк. На той час фашисти вже збудували гетто в межах єврейського містечка. Зганяли єврейські сім'ї з сусідніх сіл до вересня 1942 року і тримали їх як в'язнів.

Напередодні вересня 1942 року німецькі поліцаї посилили охорону, а з самого ранку цього страшного дня почали виганяти всіх євреїв, обшукуючи кожен будинок. Вигнали всіх на площу містечка (тепер це вулиця Містечкова між середньою школою і книжковим магазином). Було зігнано близько двох тисяч чоловік. Всіх людей поставили на коліна і провели ретельний обшук кожного. Потім розділили на три колони. Під посиленою поліцейською охороною першу колону в'язнів погнали вулицею під Висоцького до місця розстрілу. На південній околиці села над річкою Горинь заздалегідь була викопана глибока яма для розстрілу і захоронення приречених. Місце страти посилено охоронялося німцями. З страшною педантичністю роздягали приречених, заводили до ями, заставляли лягати і вбивали пострілом.

Другу групу вели цим же маршрутом. Проте жертви знали вже, що ідуть на смерть, і почали розбігатися в двори, городи, в поле, через річку. Вдалося втекти євреям Перелю, Хазанчуку та ще двом чоловікам через Горинь, які пізніше пішли в партизани або переховувалися. Багато людей повбивали під час втечі. Потім їх тіла позвозили до місця розстрілу.

Третю групу фашисти та їх прислужники погнали Містечковою вулицею через «Борок», щоб не можна було врятуватись нещасним від смерті. Всього було знищено 1862 чол., в т. ч. дітей, жінок, стариків. З страшної людиноненависницької гітлерівської волі була знищена майже половина жителів Висоцька, їх багатовікові культура, побут, звичаї.

Жителі Висоцька згадують, як вони шкодували за своїми односельчанами-євреями, бо кожен з них був майстром своєї справи чито в торгівлі, чи в іншому ремеслі. А як дружно жили українці і євреї, як допомагали один одному, ходили в гості один до одного. Ніякої ворожнечі не було. Німими свідками й сьогодні про євреїв є їх будинки в центрі Висоцька по вулиці Б. Хмельницького, Поштовій, С. Наливайка, Містечковій. В результаті довготривалих пошуків вдалося встановити 120 сімей євреїв, які проживали у Висоцьку, та 45 сімей біженців.

Підсумкова статистична таблиця
учасників національно-визвольних змагань
Дубровицького району

Виявлено уч. визв. змаг.  2187

Загиблих               972

Репресованих:     880

уч. II світової війни           47

від: поляків       5

поляками       —

чоловіків              1714

від: німців           36      

німцями         —

жінок     473

від: совєтів          834     

совєтами       880

 

повстанців           16

Не репресованих 220

 

при загадк. обст. 78

Пропало безвісти   7

 

померлих             3

Доля невідома   108

 

 

 

Перелік населених пунктів Дубровицького району,
де виявлені учасники національно-визвольних змагань.

м. Дубровиця с. Жадень с. Лютинськ с. Рудня (тепер с. Підлісне)
с. Білаші с. Залішани с. Миляч с. Рудня
с. Бережки с. Залужжя с. Мочулище с. Сварицевичі
с. Бережниця с. Заморочення (тепер с. Лісове) с. Озери (тепер с. Великі Озера) с. Селець
с. Берестя с. Заслуччя с. Нивецьк с. Смородськ
с. Біла (тепер с. Лугове) с. Золоте с. Озерськ с. Соломіївка
с. Бродець с. Зульня с. Орв'яниця с. Сохи (тепер села немає)
с. Будимля с. Колки с. Осова с. Трипутні
с. Велюнь с. Кривиця с. Острівці (тепер с. Червоне) с. Тумень
с. Висоцьк с. Крупове с. Переброди с. Узлісся
с. Городище с. Кураш с. Працюки с. Чермень (тепер с. Вел. Чермель)
с. Грані с. Літвиця с. Пузня (тепер с. Партизанське) с. Шахи, с. Ясинець
с. Грицьки с. Людинь с. Річиця (тепер с. Вербівка) с. Яцулі  (тепер с. Вільне) 

Підсумкова статистична таблиця
учасників національно-визвольних змагань м.Дубровиця

Виявлено уч. визв. змаг.  172

Загиблих               59

Репресованих:     77

уч. II світової війни 8          

від: поляків -      

поляками       —

чоловіків 132             

від: німців           11  

німцями         —

жінок     40

від: совєтів         44    

совєтами 77      

 

повстанців -          

Не репресованих 32

 

при загадк. обст. 2

Пропало безвісти   1

 

померлих             2

Доля невідома 3  

 

 

 

"МОЛОЖАВИЙ" ЮВІЛЕЙ ДРЕВНЬОГО КРАЮ

Знаємо ще із шкільних підручників: з початком вересня 1939 року спалахнула Друга світова війна. А вже через півмісяця, 17 вересня, на західноукраїнські й західнобілоруські землі увійшла Червона армія. На наших теренах встановилася радянська влада. На початку грудня 39-го було утворено Рівненську область, а невдовзі того ж року - й Дубровицький район.

Наразі минає дев'ятий рік другого тисячоліття по першій писемній згадці про Дубровицю й Висоцьк. Люди ж на нашій землі вочевидь жили й значно раніше. Тож на тлі віків 70-річний ювілей виглядає, ска­зати б, доволі "моложавим". Хоча й за цей порівняно короткий відтинок часу край бачив різного.

Зрештою, знав він княжу добу, побував під Литвою, Польщею, царською Росією, зазнав гітлерівської окупації, побував у складі УРСР і, відповідно, СРСР Цілих сім десятиліть, за винятком трьох воєнних років.

Нині на мапі Дубровиччини значаться, крім райцентру, 58 сільських населених пунктів. Є серед них ще княжі, як-от Лютинськ, Кураш, той же Висоцьк. Є й порівняно молоді, як Узлісся, Заслуччя, сьогоднішній Удрицьк. А декотрі з плином років селами, по суті, бути перестали, як, приміром, Різки чи Сохи. Час не стоїть на місці.

З постанням у районі радянської влади почалися й значні зміни та перетворення. З одного боку, навчання у школах стало вестися українською мовою, відкривалися клуби бібліотеки, почала діяти машинно-тракторна станція; відбулися вибори до рад з числа місцевих жителів. З іншого ж, почалася націоналізація, нова влада заборонила приватне підприємництво. Тож люди спочатку з надією зустрічали червоноармійців, а потім і солдатів вермахту.

З окупацією почався і збройний спротив окупантам. Вели боротьбу радянські партизанські загони (так звана червона партизанка), як-от Максима Місюри, загін особливого призначення Степана Каплуна; деякий час в Озерську стояв обласний штаб партизанського руху на чолі з Василем Бегмою. Боролися численні відділи Української Повстанської Армії; значну частину Дубровиччини, на її південному заході, контролювали підрозділи округи УПА "Заграва" під орудою командира "Лайдаки". Діяв під егідою Москви польський партизанський загін Роберта Сатановського. Нерідко ці формування воювали й між собою; гинуло й мирне населення. Такий стояв час, жорстокий і непевний, коли наші села й хутори були, за словами письменника, мов гнізда на вітрі.

З відновленням радянської влади на Дубровиччині аж до кінця 40-х років боїв УПА продовжували боротьбу - уже з цією владою, велися бої з підрозділами НКВС, а попервах і з червоними партиза­нами, котрі з приходом регулярної армії не поспішали з лісу. Тим часом влада знову заборонила приватне підприємництво, почалися масові депортації сімей "українських буржуазних націоналістів". Дійшла черга й до примусової колективізації; вже 1947 року в Колках створено перший у районі повоєнний колгосп. Водночас відкривалися школи, заклади культури й охорони здоров'я, створювалися підприємства, велося будівництво.

Зазнавав ріднокрай адміністративних змін. Так, свого часу окремо існував Висоцький район, який потім приєднали до Дубровицького. А було, до нашого належали й теперішні Зарічненський та Володимирецький. І непросто вдавалося дістатися до Зарічного тодішнім бездоріжжям.

До речі, й у часи значно пізніші не було в нас доріг з твердим покриттям до Перебродів, до Великих Озер. Тож до цих сіл раз чи два на день курсувало так зване вантажне таксі - важка вантажівка з відкидними сидіннями у кузові. А ще літав "кукурудзяник" - літачок-біплан У-2. І авторові цих рядків не раз доводилося у журналістських справах діставатися до Перебродів повітрям. Десять хвилин льоту, попрацюєш у селі, заночуєш тут, а наступного дня - знову на літак, уже до райцентру. Це зараз сюди лежить асфальт.
Зараз взагалі у нас багато чого змінилося, у кращий бік, а подекуди й не зовсім. Але, як і віками, існує Дубровиччина - не­повторна поліська глибинка, край лісів, котрі займають половину району, край водойм, "дзеркало" яких охоплює 4,6 тисячі гектарів. А ще - край славних людей. Це ж на наших лугах і пісках, біля наших річок і озер пробігали дитячі роки лауреата Нобелівської премії в галузі фізики Георгія Харпака, дійсного члена УВАН НТШ Івана Базилєвича, доктора історичних наук, академіка Віталія Чишка, доктора фізико-математичних наук, академіка Вадима Савицького, доктора технічних наук, професора Євгена Романушка, народного артиста України Євгена Кухарця, заслужених артисток України Світлани Бабчук і Яни Котяш, визначного скульптора, заслуженого художника України Теодозії Бриж. Перелік цей, без сумніву, продовжуватиметься й надалі.
Ну, а 70-річний - це теж ювілей. Хай і не такий "сивочолий", як тисячолітній.

Олександр СТРИЖАК.

 ТАКЕ НЕСПОКІЙНЕ XX ст.

Бурхливі та неодинарні події переживала древня Дубровиця у неспокійному минулому XX ст. Це перша світова війна, революційні події, польська окупація, прихід радянської влади у вересні 1939р., війна з гітлерівськими завойовниками, голоди і розрухи, відбудова і комуністичні репресії, горбачовська перебудова і, нарешті, на початку 90-х рр. здобуття Україною своєї самостійності і незалежності. Я назвала найпомітніші етапи, значна частина яких ще жива у пам'яті поліщуків.

Соціально-економічна відсталість поліського краю була непоганим грунтом для більшовицької пропаганди, що призвело до відомого збройного повстання у 1919р. А за Ризьким договором 1921р. територія попадає під польську окупацію, коли українці стали другорядною національною меншістю. Трагічно склалася доля повстанців, їх обміняли на польських громадян, що попали у радянський полон, і вони І зазанали репресій. Містечко належало до Сарненського  повіту Поліського, а з початку 1931р. - до Волинського воєводства. Процеси полонізації теж не обминули наші землі. Навчання у школі перейшло тільки на польську мову.

Значні надії поліщуки покладали на прихід Червоної армії згідно раніше засекреченого пакту Молотова-Рибентропа 17 вересня 1939р. У грудні Дубровиця стала центром одноіменного району. Але розхвалене комуністичною пропагандою «визволення» принесло з собою із деякими позитивними змінами, у школах навчання почало вестися рідною мовою, запрацювали культурні і лікувальні заклади тощо, колективізацію і нові репресії прийти просвітян, священиків, як батька відомої поетеси Галини Гордасевич отця Леоніда, гоніння і переслідування окремих людей.

Ці процеси продовжилися і з початком війни, коли 1 липня 1941р. фашисти увійшли у місто. Із перших днів вони позвірячому повелися з єврейським населенням, загнавши У гетто в районі вулиці Спортивної, де розстріляли майже 2 тис. дубровичан, а всього було розстріляно, повішено і закатовано до 6 тис. мирних жителів, значну кількість вивезено на примусові роботи до рейху.

У місті діяли підпільні групи і радянські партизани, а також формування «Поліської Січі», між якими було велике протистояння.

Райцентр був звільнений від загарбників 10 січня 1944р. частинами 397-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фрон­ту, яка пізніше дістала найменування «Сарненської». Нині у центрі міста стоїть дубовий хрест, де сталінські енкаведисти стратили борців за волю України Сергія Камінського, Михайла Раковича і Жоржа Романушка. їхні трупи, щоб нагнати більшого страху на людей, кілька днів не знімали, охороняючи їх, а потім закопали десь за містом.

Це про них написав вірш в'язень гулагів, дубровичанин Федір Мосейчук, де є такі рядки:


Ви в дні весняні поклали життя
За волю святої Вкраїни,
Не клали вам руки дівочі квіття,
Не несли брати домовини.

Після війни запрацювали машинно-тракторна станція, колгосп, ліспромгосп та інші підприємства. А у 50 - 60-х рр. - райхарчокомбінат, «Сільгосптехніка», льонозавод, лісгоспзаг, пересувна механізована колона «Поліссяводбуду» тощо. Тоді трудилося уже майже 1200 робітників різних спеціальностей, серед яких добре зарекомендували себе династія лісівників Чернюків, лауреат Державної премії України в галузі виробництва, фронтовик-орденоносець Леонід Шиловець.

У 70-і рр. місто значно розбудувалося. Запрацювала нова середня школа, профтехучилище, з'явилися новозведені адміністративні і житлові будинки, кінотеатр «Україна», готель тощо. Але продовжувався наступ на демократію, переслідувалися віруючі, закривалися храми.

Бурхливий період у 80-і рр. пережило промислове зрос­тання. Розпочалося спорудження бавовно-прядильної фабрики, перша черга якої запрацювала у 1985р. і де було зай­ято понад 2 тис. робітників. Почала діяти також філія київського заводу «Радіовимірювач», виріс новий житловий мікрорайон. У порівнянні з 1940р. виробництво валової продукції зросло аж у 50 разів. Населення склало 8100 чоловік.

Дружно виступили дубровичани у зв'язку із горбачовськими перебудовинами процесами на боротьбу із радянським тоталітаризмом, за національне відродження.

У жовтні 1988р. було утворене Товариство української мови ім. Т.Шевченка, яке згодом переросло у «Просвіту». Запрацював храм Різдва Богородиці, що був перетворений у продовольчий склад, і в 1993р. вийшов зпід опіки Московсько­го і став провісником зміцнення Київського патріархату. У вересні 1989р. відродився Народний Рух України (НРУ), а делегатом у Києві установчого з'їзду був Василь Конончук. На демократичних засадах почали відбуватися вибори до Верховної Ради України. Наш регіон у парламенті представляли лікар О.Костюк, згодом - юристи І.Полюховлч і М.Хомич, О.Абдуллін.

Нині відзначаємо 1000-літній ювілей. Хоч маємо ще складні політичні і соціально-економічні умови, але впевнено дивимося у свій кращий завтрашній день.

Тетяна БАНДУРА
(м.Дубровиця)

Література:

1.  Історія міст і сіл УРСР Ровенська область. - Київ. -1973. - С.259-269.
2.  Попенко В. Дубровиця. Путівник. -Львів. -1986. - С.20-31.
3.  Український радянський енциклопедичний словник. Т.1. - Київ. - 1986. -С.558.

 

Останнє оновлення на Субота, 14 січня 2012, 13:18