Головна Повір у себе Його другий день народження
Його другий день народження Друк e-mail

Юнак нерухомо лежав на принишклій зеленавій прибережній траві річки Горинь, яка, як ні в чому не бувало, тихо несла свої води до Прип’яті, щоб потім гордовито влитися у безмежні річні простори сивого батька - Дніпра. Оливкові зіниці жагучо-чорних Іванових очей байдуже дивились у вицвіле від літньої спеки, високе, без жодної хмаринки і аж ніби якесь чуже небо.

Біля хлопця безпорадно збились друзі зграйкою принишклих горобців-бешкетників. Вони ще не оговталися від пережитого. Та саме їх рішучість і сміливість вирвали Івана з страшної біди, що зненацька знайшла його на дні ріки. Водне плесо своєю прохолодою, ніби магнітом, притягувало молодь до себе в цей безвітряний жаркий день. Стрибаючи у воду, юнак вдарився хребтом в корягу, що чатувала на відчайдушного пірнальщика, і самостійно вже не зміг вибратися із води.

А ще - зовсім поруч злякано застигла тоненька, як молода вербичка, постать Оленки. Дівочі волошкові очі, мов два затуманених вранішнім серпанком озерця, з неприхованою тривогою голубіли на блідому обличчі.

І лише мати, мов зранена сизокрила чайка, припадала до синових грудей, зрошуючи їх гіркими полиновими сльозами. Материнські руки, як два пташиних крила, гарячково обнімали, здавалось, бездиханне тіло своєї кровиночки. Напевно, надіялась ненька захистити синочка від безтямної болі, що з кожною хвилиною все більше впивалася в кожну клітиночку його єства. Часом застигала мати у німотній молитві: запечені вуста ледь помітним порухом випрошували сина у неба, у бога, у людей – у долі.

І диво: спраглі, знекровлені Іванові губи, мов два осінні пожухлі листочки, заворушились і окремі тихі-тихі слова швидше відчула, ніж почула, мати. Так, хлопець намагався втішити вмить посивілу неньку.

Його кволий погляд на мить сягнув Оленчиних очей-озерець. Але дівчині і цього вистачило, щоб зрозуміти: він прощався з нею - зі своїм першим коханням. А вже скоро машина швидкої допомоги несамовито неслась до лікарні, тривожною сиреною, хоч і не впевнено, та все ж обіцяла рятунок юнаку.

Довгі лікарняні будні змінювалися то хвилинами надії, то важкими годинами відчаю. Його постійно переслідували «чому?»: чому так сталося? чому саме з ним? чому все частіше чує слово «нерухомість»?... Іван витримував все: і неодноразовий післяопераційний вихід з наркозу, і безпорадні погляди лікарів, і жалісливі слова підтримки родичів.

Та найтяжче для нього було заборонити Оленці відвідувати його в лікарні. Але він це зробив. Твердо вирішив не бути для коханої тягарем. Прикликав на допомогу всю силу волі, витримку, і навіть холодний блиск своїх чорних очей – і Оленка знову зрозуміла Івана. Хоч і простила йому всі різкі його слова, вимушену порожнечу погляду та з болем у серці, з сумом на душі виїхала із села у світ за очі. Нескоро десь там вона знайшла своє щастя: вийшла заміж, народила і виростила двійко доньок з волошковими очима. Зрідка навідується в село до рідних і ніколи не шукає зустрічі зі своїм коханням юності. Іван вдячний їй за це. Хоч сам вже ось кілька десятків років трепетно оберігає в душі чисті почуття до синьоокої Оленки.

Перебуваючи довгими місяцями прикутий до ліжка, він по новому відкриває навколишній незбагненний світ, вчиться пізнавати його сутність, і, водночас, гартує себе, свій характер. Перечитує багато художніх книг. Саме в них відшукує відповіді на зболене «чому?». Стає спокійнішим, врівноваженішим, хоч і не збирається миритися зі своїм становищем. Захоплюється технічною літературою. Пройде час і йому пригодяться самотужки здобуті знання по радіоелектроніці. Але саме основне – він повірив в себе, у свої сили. При підтримці лікарів, батьків почав працювати над собою. Не легко було. Та постійні фізичні вправи, масажі спеціалістів, мамині розтирання – не скоро, але дали результат. Іван став на ноги. Хоч і на милицях, але зробив перші кроки! Той день можна по праву назвати другим днем народження.

І батько тоді знову взяв до рук баяна – адже він з юнацьких років своєю завзятою грою чарував не лише односельців. Разом з кількома іншими закоханими в музику сельчанами створили квартет, де домінуючими музичними інструментами були баян, скрипка, сопілка та барабан. Не раз їх запрошували брати участь в різних концертах, конкурсах на республіканському та всесоюзному рівнях. За віртуозну гру самобутні аматори музичної сцени з глибинного поліського села завжди привозили додому подарунки, нагороди, грамоти. Їх неперевершеною грою заслуховувалися і за кордоном. А цікаві розповіді батька про зустрічі з талановитими артистами, музикантами, поетами заворожували підлітка. Особливе місце в його серці займають батьківські спогади про зустрічі з Майбородою, який дуже цінував гру поліських музичних самородків.

Батьківський талант передався і синові Івану. Самотужки, знову ж таки без сторонньої допомоги він навчився грати на гітарі і баяні. Шістнадцятирічним юнаком організовує при сільському клубі вокально-інструментальний ансамбль. Більше того – сам складає вірші, пише до них музику. Слава про юних музикантів-співаків, їх чудові концерти полинула і до навколишніх сіл. Та... сталося те, що сталося і не судилося їхній групі разом працювати, щоб нести людям зі сцени радість і свято для душі. Та і до цього часу Іван з теплотою і молодечою іскринкою в очах згадує про те юнацьке захоплення.

З роками юнак навчився ремонтувати годинники, магнітофони, телевізори, що, по суті, стало його ремеслом. І знову Іван серед людей - односельці відчули потребу у його праці, а їх щирі словами подяки були для молодого чоловіка нагородою за його талант і умілі руки. Правда, з часом помінявся і профіль ремесла у Івана. Прийшла ера електроніки: комп’ютери, плазмові телевізори. На зміну касетним магнітофонам прийшли дискові музичні центри. Та Іван не переймається. Було б здоров’я – а діло він собі знайде. Має автомобіль «Таврію», від держави отримав як інвалід. Вона його надійна помічниця, його другі ноги. Правда, ремонт його обходиться не дешево. А ще ж і хвороби часто дають про себе знати. Доводиться лягати в лікарню, що теж потребує не малих грошей. Та вже є як є.

Час іде, вносить корективи, але всупереч всіх негараздів Іван живе своїм розміреним життям. Хай його витримка, сила волі стануть для інших прикладом втілення незламності духу і віри в себе.

Ніна Кот, бібліотекар Удрицько0ї ПШБ
Дубровицької ЦСПШБ