Головна Повір у себе Справжня ціна життя
Справжня ціна життя Друк e-mail

Ти живеш у своєму штучно створеному світі. Здавалося б, усі проблеми можуть торкнутися лише сторонніх людей, тільки не тебе. І навіть не задумуєшся над тим, що іноді доля може зіграти з тобою злий жарт. Такий, що кардинально змінить твоє життя.

Нещодавно мені випала нагода познайомитися з Віктором Буткевичем із с. Берестя Дубровицького району. На перший погляд, нічого дивного - людина як людина, та вже п'ятнадцять років із тридцяти семи в очах Віктора лише чорна пітьма. Він незрячий. А так усе добре починалося...

Шестирічним хлопчиком пішов до школи, любив читати книжки і, як усі хлопчаки в такому віці, обожнював футбол. До того ж ще й натуру мав романтичну. Закінчивши школу, пішов навчатися до Дубровицького ПТУ-6. А там - і служба у Збройних Силах України.

Повернувшись із армії, юнак почав планувати подальше своє життя. Все було у тих планах і робота, й дружина, і майбутні діти. Та не судилося їм здійснитися. Бо якось Віктор, прокинувшись, уже не побачив нічого, окрім чорної густої пелени.

До яких лікарів тільки не зверталися - ніхто не зміг встановити точний діагноз. Зупинилися на атрофії зорового нерва.

Був момент, коли Віктору здалося, що життя закінчилося. Він відчув себе не потрібним у цьому світі та безпомічним, тому й замкнувся в собі. Згодом знайшов порятунок - почав писати вірші, а потім і музику. В своїх творах Віктор звертається до Бога, оспівує любов до жінки, до природи, дякує друзям за підтримку й вірну дружбу.

Своє життя Віктор вирішив присвятити вивченню Біблії. Для цього вступив до Львівського теологічного інституту на факультет релігії.

Інна Примакова

Поезія Віктора Буткевича

Настала ніч безмежна,
Потемніло все навкруги,
Тільки де-не-де ще пташка
Заспіває від нудьги.
Хмари чорні, як чорнило,
Заступили всі зірки.
І здається світ скінчився,
Все на відстані руки.
Все живе в чеканні сонця
Заховалось хто куди,
Щоби землю рано-вранці
Своїм співом розбудить.

***

Наодинці з самотою
Залишається душа.
В такий час вона буває
Холоднішою вужа.
Лиш про тебе як згадаю,
Упаде журба з плеча.
І душа моя холодна
Запалає, як свіча.
Але світло свіч не вічне,
Догорить і темнота.
На душі стає незвично,
Бо під боком самота.
 

Коли хтось біля тебе плаче,
Знайди для втіхи пару слів,
Хоч і тобі, може, ще важче,
Та говорить щоб це не смів.
Радій із тим, хто теж радіє,
Сховай свій смуток та мовчи,
Бо говорить про це не смієш,
Хоч і душа твоя кричить.
Бо хто розказує про себе,
Тому найважче за усіх.
Змовчи, казати це не треба,
Що ти є той, один із них.
Тому насправді найтрудніше,
У кого сліз давно нема. Здається,
пекло вже миліше
За світ цей білий, як смола.
І не кажи, що в тебе сили
Немає вже вперед іти.
Живеш, немовби птах безкрилий,
Ніколи не кажи, що ти.
Від особистого впав гніту,
Що в тебе думка лиш одна,
Щоби скоріш прийшла вона,
І полонила з цього світу.
Про це нікому не розказуй.
Тримай язик свій під замком.
Сліз, що немає, не розмазуй
Одвіку мокрим рукавом.


 

Останнє оновлення на Четвер, 12 січня 2012, 12:36